Краса… Але більше – сум! (Мандрівка Закерзонням)

Весна, хоч уміє інколи дуже запізнитися, то все ж – неминуча! Тане сніг, землю зігріває сонечко, то й травичка зеленіє і заманює в мандри. Колись ця зелень могла лякати: як трава на степах з’являлася, то різної масті ординці могли вже сідати на коней і гнатися на Русь – палити й грабувати. Зараз цей колір заохочує, щоб сідати в автомобіль та їхати на фотографування рідних земель…

Цієї весни я був, черговий раз, на цвинтарі в селі Істоку Гайнівської ґміни. «Геніальний» цей цвинтар – на одному з пам’ятників (недатованому) напис: «Гольонко Fiedia i Misza». Що ж – таке змішування нашого, псевдо-нашого та зовсім не нашого могли придумати лише витончені у своїй національній безграмотності наші підляські селяни.

Є там, також недатований, пам’ятник на могилі Максима й Агафії, з прикріпленою фотографією цього ж Максима – в такому архаїчному кожусі і з такою архаїчною стрижкою, що й сьогоднішні 70-річні люди не пам’ятають. Певно, це фотографія десь із початку ХХ – отже, не оглянулися, а вже минулого сторіччя. А коли б собі портрет у такому кожусі і з такою зачіскою замовити? Так, як Шевченко світлину в кожусі та смушковій шапці собі робив, хоч не був уже селянином, а випускником академії мистецтв і визнаним письменником та художником…

Тут доречним буде згадати, що саме з мандрівок рідним Підляшшям почався мій шлях в українство – було це рівно 30 років тому, у квітні 1983 (а ще в літописі записано, що тисячу років раніше київський князь Володимир відбув саме в наші сторони одне зі своїх збройних «ходінь»). На цей Перший рейд «Підляшшя» приїхала й молодь, родове коріння якої над Сяном. Отже, коли їм не ліньки було прибути в наші (дещо може й екзотичні) нетрі, то й мені годиться покинути Підляшшя, яке – принаймні його північна частина, притулена до Біловезької пущі – уже давно об’їжджене і сфотографоване. Тому нині частіше мандрую через Холмщину та Надсяння, хоч це мандрівки часто сумні, бо в місцях, де по-нашому говорять уже тільки написи на пам’ятниках, згадують про «дану свободу» або називають імена спочилих на цвинтарі побіля церкви і на сільських цвинтарях.

Ці цвинтарі в різному стані. На Холмщині вони дуже часто виглядають, неначебто землетрус пройшов – жодного кам’яного хреста-пам’ятника, якого б не вивернуто. Так є, для прикладу, у Стрільцях, рідному селі Юрія Лукащука, коменданта Української самооборони на Грубешівщині у 1943–1944 роках, так само й у письменника Йосипа Струцюка, який зараз у Луцьку проживає, чи в Городку біля самого Грубешева (назва села виникла від городища, яке археологи ідентифікують як залишок літописного города Волинь, отже столиці давніх українців-волинян). У кращому стані цвинтар у селі Космові (видно, що відновлюваний), мальовничо розташований на високому березі Бугу, де я знайшов навіть два пам’ятники з написами українською мовою. Загалом написи на них по-російськи, зокрема тому, що переважно ці пам’ятники ще до Першої світової війни були встановлені, отже вони з доби «обрусєнія». Виходить, що після повернення з «бєженства» (примусової евакуації 1915 р.) селяни, яким прийшлося відбудовувати попалені російською армією господарства і привертати під хліборобство поля, які декілька років лежали облогом, були надто бідні, щоб пам’ять своїх рідних покійників ушановувати в камені. Дерев’яні хрести вже знищив час, а то й хижа людська рука.

На Надсянні пам’ятники переважно стоять – навіть із зображенням тризубів та написами, які вказують, що спочивають під ними українські учасники війни за Галичину у 1918–1919 роках (однак – не всі). Може, це заслуга вищого рівня культури місцевих поляків, які же протягом 1772–1918 років жили у європейській Австрії, не в азіопській Росії, до якої рівно сторіччя (1815–1915) належала Холмщина. А може, свою роль зіграв факт, що українські цвинтарі на Холмщині – православні, отже «схизматицькі», а в Галичині все ж таки католицькі, хоч і грецького обряду. Ну, але які б не були причини – наслідки дуже різні.

Хоч і в галицьких селах не все як треба. В Осердові, – це колишній Сокальський повіт, – цвинтар так заріс, що хоч він при самій дорозі, то навіть ранньою весною, коли ще не розвинулося листя, не помітиш, що біля тебе цвинтар, а не щось на подобу амазонських джунґлів. Крім того, і тут не обходиться без варварства, про яке я дізнався, наприклад, у Белжці, де при вулиці на Ярослав стоїть гарна, хоч і невеличка, дерев’яна церква, схована трохи за сучасними будинками – закрита, адже українців вигнали, а полякам була непотрібна, бо мали свій костел. На схемі в путівнику зазначений ще й цвинтар, якого я не знайшов. Отже, понишпоривши по околиці, запитую якогось старожила, що надійшов вулицею, такого собі типового селянина (тобто в потертій одежині та з неголеним лицем): де тут греко-католицький цвинтар? А цей каже, що довкола церкви.

– Але ж там, – кажу, – лише три кам’яні хрести я знайшов…
– Ну бо, ск…сини, розкрали! Один такий то ціле подвір’я собі таким способом вимостив…

Що ж тут і казати…

Автор Юрій Гаврилюк

Джерело: “Наше Слово”, №25 від 23 червня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео