Останні коментарі

Волинь 1943: невдала спроба “остаточного розв’язання” наукової проблеми

Це чергова публікація із серії “Волинь-1943″ у пошуку українсько-польського примирення у часі 70-х роковин Волинської трагедії. Раніше надруковані на нашому сайті статті “Напередодні 70-х роковин Волинської трагедії”, “Волинська трагедія 1943: дві кривди, дві жертви”, “Волинську трагедію не слід виривати з контексту”, “Волинська трагедія 1943-1944 років”.

* * *

Обравши такий шлях, польська сторона мусила б погодитися – наступним кроком має стати визнання актами геноциду і випадків масового винищення українців. Ідеться про події в українських селах, де місцевих українців повбивали поляки.

Протягом останнього десятиліття польські оцінки українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни виразно радикалізувалися.

Якщо десять років назад лише порівняно незначна частина польських науковців та політиків називали конфлікт 1943 р. на Волині геноцидом польського народу, то сьогодні подібні заяви зайняли помітне місце в публічному просторі сусідньої держави

Яскравим прикладом такої зміни суспільного дискурсу став зареєстрований на початку квітня 2013 р. у Сеймі Республіки Польща проект постанови, котра називає події 1943 р. на Волині “геноцидом”, а низку українських політичних та військових структур — “злочинними організаціями”.

Звертає на себе увагу той факт, що сейм не так давно вже розглядав це питання, виявивши більшу стриманість.

У прийнятій 15 липня 2009 р. “Постанові Сейму Республіки Польща у справі трагічної долі поляків на східних кресах” те, що відбулося на Волині, було названо “трагедією” та “етнічною чисткою, що має ознаки геноциду”. Таким чином, протягом чотирьох років польська оцінка подій 1943 р. на Волині суттєво змінилася.

Прикметно, що законодавчий орган Польщі ніколи не приймав актів, котрі б оголошували геноцидом політику Третього Райху супроти окупованої під час Другої світової війни Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії — країни, котра є правонаступницею Радянського Союзу.

У прийнятій 14 липня 2009 році ухвалі польського сейму з нагоди вшанування пам’яті більш ніж 110 тис. поляків, розстріляних більшовиками у рамках Польської операції НКВД 1937-1938 рр., визначення “геноцид” узагалі було відсутнє. У наступній ухвалі від 31 серпня 2012 р. масове винищення поляків на території СРСР уже названо “геноцидом”, але не висловлено жодного осуду винуватців цього злочину.

На позначення подій 1943 р. на Волині чимало поляків послідовно уживають визначень “волинська різанина”, “винищення”, “геноцид”.

Польський професор міжнародного права Ришард Шавловський, котрий є одним із головних прихильників “геноцидної інтерпретації” волинських подій, наполягає: геноцид, котрий буцімто вчинили українці супроти поляків, розташований на шкалі випадків світової жорстокості навіть вище від Голокосту, котрий організували німецькі нацисти.

Учений запропонував запровадити нову спеціальну назву genocidium atrox (латин. “геноцид жахливий”), котрий мав би окремо позначати випадок масової екстермінації поляків на Волині. На думку дослідника, особливістю учинених українцями супроти поляків злочинів було те, що їх здійснювали з безпрецедентним садизмом – свідомо чинячи так, аби жертви терпіли перед смертю якомога страшніші муки.

Найвідомішими прихильниками тези про те, що 1943 року на Волині відбувся організований українцями геноцид поляків, є зараз о. Тадеуш Ісакович-Залеський, Єва Семашко, Владислав Філяр, Леон Попек, Ґжеґож Мотика та ін. Усі згадані особи наполегливо популяризують свою точку зору.

Варто підкреслити, що серед польських істориків та публіцистів є й такі, що більш стримано оцінюють події на Волині – вважаючи, що їх не можна кваліфікувати як зумисний та організований геноцид.

Зокрема, на таких позиціях стояв один із найкращих знавців українсько-польських відносин періоду першої половини ХХ ст. Ришард Тожецький, зараз такі оцінки підтримують Збіґнєв Ковалевський, Анджей Сова, Адам Кшемінський, Константи Ґеберт, політики Мирон Сич і Павел Коваль та ін.

Своєю чергою, у публічному просторі України періодично лунають заяви, автори яких визнають події 1943 року на Волині геноцидом.

Найвідомішим прихильником такої оцінки є політик із Партії регіонів Вадим Колесніченко. Навесні 2010 р. він був причетний до експонування в Україні створеної у Польщі виставки “Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”.

У виданій 2009 р. у Польщі книзі-інтерв’ю “Нова Україна. Нові інтерпретації” події 1943 р. на Волині назвав геноцидом український історик Ярослав Грицак. Щоправда, у своїх останніх публікаціях, що призначені для українського читача, Ярослав Грицак почав більш стримано характеризувати волинські події, і визначення “геноцид” уже не використовував.

“Геноцидна” інтерпретація подій 1943 року на Волині ґрунтується на наступній схемі.

Головними винуватцями масового винищення поляків були українські націоналісти, котрі буцімто зумисно збурили мирні відносини, які панували між поляками та українцями в міжвоєнний період.

Міжвоєнна політика Польської держави щодо українців не має жодного стосунку до того, що сталося на Волині в роки війни. Так само до подій на Волині не мають жодного відношення напади на українців, котрі чинили поляки на Холмщині протягом 1942 р.

Частина польських дослідників заявляє, що ОУН та УПА наприкінці 1942 р. нібито розробили детальний план винищення мирного польського населення на Волині та в Галичині. Реалізація цього плану буцімто почалася навесні 1943 р. на Волині. Напади, що їх учиняла УПА, були неспровокованими, головною метою українських націоналістів було вбити якомога більше поляків.

На думку прихильників “геноцидної інтерпретації”, поляки на Волині лишень захищалися, і навіть тоді, коли чинили злочини проти мирного українського населення, то робили це в рамках “акцій відплати”.

Намагаючись виправдати польське підпілля за напади на українців, одна з найвідоміших польських дослідниць подій 1943 р. на Волині Єва Семашко запропонувала вживати визначення “попереджувальна акція відплати”, вочевидь не відчуваючи того, що таке формулювання є класичним оксюмороном.

Однією із фундаментальних підвалин “геноцидної інтерпретації” є твердження про несиметричність застосування насилля під час конфлікту на Волині.

Польські дослідники, котрі обстоюють свою версію подій, твердять, що українці були ініціаторами конфлікту, масштаб учиненого ними насилля є незрівнянно більшим за ті “акції відплати”, що їх здійснила польська сторона, і, зрештою, неспівмірною є кількість жертв обох сторін.

Крім цього, польські прихильники “геноцидної інтерпретації” заявляють, що існує якісна різниця у мотивах учинення нападів та убивств, котрі здійснили на Волині українці та поляки.

Під час презентацій українського перекладу своєї книги “Від волинської різанини до операції “Вісла”" професор Ґжеґож Мотика висловив припущення, що єдиним мотивом для нападів на поляків у українців було бажання їх знищити – себто присутній “класичний” геноцидний мотив.

Своєю чергою, вчинені поляками масові вбивства цивільного українського населення, котрих польський професор не заперечує, історик пояснив тим, що після українських нападів у поляків з’явився реальний мотив помсти, і тому польські вбивства не можуть бути розцінені як геноцид, а щонайбільше як військові злочини.

Прикметно, що ніхто з польських дослідників подій 1943 р. на Волині не спробував застосувати в їх оцінці напрацювання зі сфери методології та теорії вивчення геноциду.

Між тим, протягом другої половини ХХ ст. з’явилася велика кількість наукових робіт, автори котрих детально вивчали “технологію геноциду”, зокрема його передумови, особливості реалізації на різних етапах, наслідки тощо. Окремою темою, котрій присвячено велику наукову літературу, є роль держави та різноманітних соціальних структур у вчиненні злочинів геноциду.

Крім суто юридично-правової оцінки геноциду, існує ще й ціла низка інших обставин, котрі впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію.

До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх “інформаційний супровід”, а згодом приховати сліди учинення злочину.

Такої всебічної переваги у силах неможливо досягнути без використання державного апарату. Усі випадки юридично визнаного на міжнародному рівні геноциду здійснили винятково представники державної влади.

Головні дослідники теорії геноциду (Пітер Н. Дрост, Франц Фанон, Робер Жулен, Ірвінґ Луїс Горовіц, Гелен Фейн, Тоні Барта, Ісидор Велліман, Майкл Домбковський, Генрі Гуттенбах та ін.) дотримувалися думки: геноцид може організувати та провести тільки держава.

Перша книга, з котрої почалося теоретичне вивчення явища геноциду, мала символічну назву “Злочин держави” (“The Crime of State”). Її автор, голландський професор права Пітер Н. Дрост, писав — геноцид є винятково державним злочином.

Українці в умовах німецької окупації, звісно ж, своєї держави не мали. Крім цього, на Волині в 1943 році вони не могли похвалитися й надто великими військовими та організаційними можливостями.

Українські структури, котрі польська сторона звинувачує в організації геноциду, перебували в підпіллі. У першій половині 1943 р. УПА налічувала на Волині 6-8 тисяч осіб.

Крім українських партизанів, на Волині діяли радянські та польські партизанські сили, а найбільшою мілітарною силою на Волині у 1943 р. була німецька окупаційна адміністрація.

Зайвим було б говорити, що в таких умовах немає підстав говорити про українську монополію на застосування насильства, яка є однією з головних передумов організації геноциду.

З іншого боку, польська сторона на Волині не була цілком беззахисною. Там існували структури озброєного польського підпілля, а також розгалужена мережа польських сил самооборони, дозвіл на формування яких дала німецька окупаційна влада.

Німецька сторона навіть передала польським силам самооборони певну кількість зброї. У багатьох випадках неприхованими союзниками польського населення на Волині виступали радянські партизани, базами постачання та квартирування для котрих ставали польські села.

Отже, у жоден спосіб не можна ствердити, що поляки на Волині апріорно перебували в ситуації беззахисних жертв.

Дослідження геноциду з соціологічного погляду базуються на постулаті, що періоду фізичного винищення представників певної людської групи мусить передувати тривалий термін своєрідних “підготовчих дій”: ідеологічної обробки потенційних виконавців масового винищення, формування “образу ворога” та поступової віктимізації майбутніх жертв.

“Ідеологічне накачування” має важливе значення також і в сам момент вчинення злочину геноциду, адже тоді воно відіграє роль своєрідної моральної анестезії для катів, котрі масово мордують невинне населення.

Тоталітарні та авторитарні режими, які вчиняли злочини геноциду протягом ХХ ст., незмінно дотримувалися саме такої схеми дій. Ідеологічна підготовка винищення вірмен, євреїв, циган, тутсі тривала багато років.

У випадку подій на Волині немає навіть натяку на таке тривале і свідоме формування українською стороною “образу ворога”, спроб дегуманізувати волинських поляків. Той факт, що до нападів на поляків було залучено багато людей, котрі не цікавилися політикою й навряд чи були об’єктом ідеологічної обробки, свідчить проти “геноцидної інтерпретації”.

Важливим моментом, який свідчить проти “геноцидної інтерпретації” подій на Волині, також є відсутність спроб української сторони затаювати учинені на поляків напади. Між тим, усі головні винуватці геноцидів ХХ ст. (молодотурецький уряд Османської імперії, більшовики, нацисти, червоні кхмери та ін.) прикладали значних зусиль для того, аби утримати вчинені ними злочини в таємниці.

У тих випадках, коли репресивні дії не намагаються затаїти, це свідчить про їх інструменталізацію. Такі напади мають продемонструвати рішучість однієї зі сторін конфлікту застосовувати силу й залякати противника.

Трапляються випадки, коли одна зі сторін конфлікту зумисно поширює інформацію про вчинені нею жорстокі репресивні дії, щоб змусити свого противника відмовитися від конфронтації. В умовах геноцидних дій такої потреби немає, бо приречена на винищення сторона й так не чинить ефективного опору, тому винуватці геноциду завжди заперечують факт його вчинення.

Потрібно враховувати ще один важливий аспект. Боротьба українців проти польської присутності на Волині мала яскраві риси антиколоніального виступу.

У минулому можна відшукати багато випадків аналогічних дій, які часто мали не менш кривавий характер. До масового винищення європейців вдалися китайці під час повстання боксерів (1899-1901). Із нападів на цивільних білих колоністів починалися антинімецьке повстання 1904-1907 рр. народу гереро в Південно-Західній Африці (Намібії), повстання Ієн-Байського гарнізону у Північному В’єтнамі (1930 р.), антибританське повстання в Бірмі (1941 р.), повстання мау-мау в Кенії 1952-1960 рр., національно-визвольна війна в Алжирі 1954-1962 рр. та ін.

Хоча в усіх цих випадках першими жертвами нападів була цивільна людність, котру вбили за національною чи навіть расовою ознакою, нікому в голову не спало звинувачувати в організації “геноциду” представників поневолених народів.

Вихідним моментом такої оцінки слугує той факт, що під час антиколоніальної боротьби поневолені ведуть боротьбу проти зовнішніх агресивних впливів, котрі здійснює не тільки апарат насилля метрополії чи загарбника, але й цивільні переселенці.

Переселене з метрополії цивільне населення, що стає жертвою національно-визвольного руху, виконує роль носія імперської політики, а отже стає заручником політики свого уряду. Методологічну оцінку такого погляду на співвідношення геноциду та національно-визвольної боротьби ще 1960-х рр. сформулював соціальний філософ та психолог із Мартініки Франц Фанон.

Переважна більшість українських істориків не підтримує ідеї визнання подій 1943 р. на Волині актом геноциду.

Українські дослідники, що вивчають волинські події, виходять із того, що ОУН та УПА не мали наміру знищити всю польську людність на Волині, а лише хотіли змусити її залишити українські землі.

Жертви серед польського населення Волині були наслідком реалізації цієї ідеї в умовах взаємної боротьби. Із сучасного погляду дії української сторони можна розцінити як “етнічну чистку”. Ще в 2003 р. таку кваліфікацію події на Волині запропонував історик зі Львова Андрій Заярнюк.

Юридична оцінка “етнічних чисток” залишається неоднозначною. 18 грудня 1992 року ООН прийняла резолюцію, в якій “етнічні чистки” були названі “формою геноциду”. Утім, надалі ООН вже не об’єднувала ці два поняття, а головний судовий орган ООН, яким є Міжнародний суд у Гаазі, у своєму рішенні від 26 лютого 2007 р. у справі “Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії” став на позицію, згідно з якою “етнічна чистка” не є рівнозначним актові геноциду.

Міжнародний суд підтвердив рішення міжнародного трибуналу до справ колишньої Югославії про кваліфікацію масового винищення сербами мусульман у м. Сребреніца як вияву геноциду, але зняв із Сербії та Чорногорії звинувачення в організації геноциду на території Боснії та Герцеговини під час Балканської війни 1992-1995 рр., зокрема й у формі “етнічних чищень”.

Переважна більшість правників та політиків дотримуються думки, що “етнічну чистка” навіть із найгіршими наслідками не можна трактувати як вияв геноциду. Вигнання населення з певної території, навіть якщо воно супроводжується непропорційними до опору цього населення насиллям, саме із себе не є проявом геноциду.

Після того, як люди залишають спірну територію, сторона, котра вчинила таке вигнання, втрачає до них інтерес і не намагається шкодити їм у подальшому. Лишень наприкінці ХХ ст. за таким сценарієм відбулося вигнання вірмен із Азербайджану (1988-1990 рр.; 350 тис. осіб), азербайджанців із Вірменії (1987—1990 рр.; понад 80 тис. осіб) та Лачинського коридору (1992 р.; 63 тис. осіб), грузинів із Абхазії (1993 р.; 250 тис. осіб) та Південної Осетії (1992 р.; 16 тис. осіб) та ін.

Жоден із цих випадків не був визнаний на міжнародному рівні випадком геноциду.

Польський прокурор Пйотр Зайонц, котрий провадив розслідування подій 1943 р. на Волині в рамках справи, ініційованої люблінським відділом Інститутом національної пам’яті, дійшов висновку, що “на Волині винищення польської людності не мало значення самоцілі, а було засобом для здобуття етнічно однорідної території, що, на думку українських націоналістів, було необхідною умовою створення незалежної України”.

Однак, незважаючи на такий висновок, прокурор наполіг на тому, що на Волині 1943 р. відбувся “геноцид”. Посилаючись на практику Міжнародного трибуналу до справ колишньої Югославії, польський прокурор виступив із твердженням, що дії українців на Волині 1943 р. можна порівняти з діями сербів проти боснійських мусульман чи хорватів під час війни на Балканах 1992-1995 рр.

Зважаючи на рішення Міжнародного суду в Гаазі від 26 лютого 2007 р., міркування представника польського Інституту національної пам’яті не видаються переконливими.

Польський дослідник Ґжеґож Мотика висловив ідею, що юридичний досвід Міжнародного трибуналу до справ колишньої Югославії більш придатний до оцінки українських нападів на поляків у Галичині: “приклад геноциду в Сребрениці потрібно зіставити зі злочинами в Підкамені, Держові, Балигороді чи Ігровиці”.

Таким чином, польський історик пропонує розділити події 1943-1944 рр. у Галичині на цілу низку “епізодів”, якщо користуватися лексикою сучасних правоохоронців, і вибрати серед них ті, котрі найбільше пасуватимуть до “геноцидної інтерпретації”.

Обравши такий шлях, польська сторона мусила б погодитися, що наступним кроком має стати визнання актами геноциду тих випадків масового винищення українців, які трапилися у Павлокомі, Сагрині, Березці, Пискоровичах та інших українських селах, де місцевих українців повбивали поляки.

Зрозуміло, що ідея професора Мотики є винятково безперспективною. Два сусідні народи, котрі змагатимуться у спробах назбирати якомога більше взаємних “випадків геноциду”, навряд чи зможуть налагодити тривкі добросусідські відносини.

Автор Андрій Козицький, к. і. н., доц. ЛНУ ім. Франка, автор книги “Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ ст.”

Джерело: Історична правда

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео