Останні коментарі

«Доочищення» лемківського села Вільки 1945 року. Частина друга

Продовження статті “Доочищення” лемківського села Вільки 1945 року. Перша частина”. Розмова-спогад з Андрієм Сухорським, нар. 1929 р. у селі Вільці Сяніцького повіту.

Яким селом була Вілька?
Малим, усього 33 хижі. Належало до греко-католицької парафії в Дошні.

З якої родини Ви походите?
Мій няньо й мати були ґаздове. Мали вісем морґів ґрунту.

Фото автора

У якій частині села стояла Ваша хижа?
Посередині Вільки.

У селі не було церкви… Може, були якісь громадські будинки?
Нич не било, самі хижи над трьома потоками.

Як вони ся називали і з якої гори текли?
Один тік з гори Патриї. Назви не мав. Інший називали потік «Під Дошнянками». Третій з гори – «Під ярками».

Які назви мали поля?
Ярки, Пасовисько, Пасіки, Долина, За гором, На горі. З другого боку були: За потоком, Стаї, Під Дошнянками, Дошнянка, Полянки. У Пасіках і на Долині мали поле мої батьки. У громадському лісі була копальня. Ліс викупили французи й добували нафту. Працювали там поляки з сусіднього села Климківки, а з нашої Вільки два брати Орисики – Кузьма і Михайло.

Як їм вдалося отримати там працю?
Тяжко то повісти, але їх тато Іван Орисик був лісним, лісним графа Потоцького в Риманові-Здрою.

Яких Ви мали сусідів? Як називали до них додому?
Писався Орисик, а називали «до Пштикані». Там, де мешкали ті два брати Орисики, називали чомусь «до Ґаца». Потому жив Красівський Юрко – «до Красулі». Петрівський Олекса жив нижче, називали «до Петрівского». Дальше Кіт, заможний ґазда, «до Кота». Дальше стояла хижа Одрехівського, казали «до Гані». Далі ще один Одрехівський – «до Данька». Ще дальше Стицяк – «до Гаврили». Дальше Одрехівський – «до Дзиндзилихи». Стецяк – «до Кузьми». Сухорський – «до старого віта», бо дідо Іван був колись вітом. Рудавський Дмитро – «до Рудавского». Бердель Гриць – «до Микити», Фицьо Бердель – «до Фиця Микитового». Дальше Андрій Сухорський – «до Андрія». Потоцький – «до Потоцького», Красівський – «до Тевди», Іляш Михав – «до Михала збісіного», бо він оженився з полькою, збісився. Іляш Олекса – «до Циркані». Іляш Семан – «до Іляша». Дальше Барна – «до Барни». Іляш – «до Грицика». Бинч – «до Грица Бинча». І ще один Бинч – «до Бинча». Потім Михайлишин – «до Штефаника». Орисик – «до Михала Орисикового». Рижий – «до Риджого». Дальше Вавринович – «до Ксиньки». Пухонський – «до Пухоньского». Хомко – «до Хомкані». Під самою горою мешкав Красівський Михайло – «до Юркового». Дальше Красівський Петро – «до Петра Красівского». До Красівського Семена та Гриця казали так, як вони писалися. Остання хижа то Красівський Андрій – «до віта».

Названі люди то всі русини?
Так, самі русини. Була тільки одна полька.

Ви чули від старших людей перекази про виникнення Вільки?
Не чув.

Де Ви вчилися?
Вчився в Балутянці. Як мене записували, вчителькою там була полька, а по двох роках прийшли німці. Дали нам зі Львова українку. Вчителька була дуже добра, дуже хотіла з тих дітей щось витягнути, але було досить тяжко. Ми не були підготовлені.

Як пам’ятаєте своє дитинство?
Від семи років діти були пастухами, пасли худобу. Помагали батькам.

З чого жили вільчани?
Працювали на землі та займалися різьбярством.

Звідки і коли у Вільці почалося різьбярство?
Розквіт нашої різьби припав десь на 1927 р. Запровадив її в нас Михайло Орисик після Першої світової війни. Як він вернувся з полону, почав різьбити, виконував малі форми. Він навчився різьби ще до війни. У Риманові була тоді шкілка. Грабіна почала там вчити плоскої різьби хлопців, насамперед з Балутянки. Вони виконували тарілки, рамки, вішалки.
Як Орисик вернувся з російського полону, то почали різьбити також у Вільці. Різьбили скульптуру, переважно орлів. Орисик, видно, побув у Росії в музеях, побачив щось нове, бо раніше він виконував також тільки плоску різьбу.
Різьбярство під Орисиковим впливом розвинулося сильно. Майже в кожній хижі займалося тим по двох-трьох хлопців, а також їх батьки. З цього були добрі гроші, бо в Риманові-Здрою були добрі місця до продажу. Курорт не працював круглий рік.

Польські туристи любили насамперед орлів?..
Так, це продавалося найкраще. Орисик мав чотирьох синів: Івана, Онуфрія, Андрія і Степана. Всі різьбили. В них училися їх ровесники. Понад півсела займалося цією справою, але сини Орисикові різьбили найкраще, перейшли від орлів до інших тварин, лисиць, вовків, арабів на верблюдах.

Нарешті дерево й долото потягнуло і Вас?
Мій батько також різьбив, був учнем Орисика. Різьбив найбільше зимою, щоб мати що продати в сезоні, бо курорт у Здрою працював тільки літом. Починався у травні й тривав до вересня.

Різьбярі самі їздили у Здрій продавати свої вироби?
До Івонича-Здрою мали ми десь два з половиною кілометри. До Риманова-Здрою десь чотири кілометри. Несли в кошику чи ззаду в плахті. Як мав хатину, то торбу. Ставали на визначених місцях на торговиці, але старалися наблизитися до Здрою, хоч там проганяли їх шандари (жандарми – ред.).

Як прийшла війна 1939 р., то взяли когось до польської армії?
Забрали, але дуже мало, тих, які перед тим служили в війську. Забрали Петрівського, Бинча Михайла, Пухонського та Одрехівського Павла. Усі пережили польсько-німецьку війну й вернулися до Вільки.

Що змінилося в селі під час окупації?
Дуже багато людей забрали до Німеччини на заробітки, на вимушену роботу.

Хтось пішов на службу до якихось німецьких організацій чи відділів!
Ні, з нашого села ніхто не служив.

До дивізії «Галичина»?
Ні.

До УПА?
Також ніхто. Як ми виїздили, то ще партизантки не було, а ми виїздили 1945 р.

Як відбувався виїзд?
Перші, ще зимою 1945 р., виїхали молоді хлопці з 6 хат, яких поляки підозрювали, бо за німців вони працювали в Риманові у різьбярні. Її зорганізували німці. То був артіль, а працювали там хлопці на те, щоб їх не вивезли до Німеччини на роботи. Вони також позволили собі в Риманові купувати вишивані українські сорочки, а то не сподобалося полякам. Поляки не переносили українських сорочок. Уважали, що то не є щось для них приємне. Раніше у нас таких сорочок не було. Жінки носили рослинний орнамент на сорочках.

Чи хтось з вільчан був убитий?
Так, були вбиті. як перший 1944 р. згинув Рижий Антош, як пас худобу. Мав десь 35 років, мав п’ятеро дітей. Убили ще Пухонського, як пішов до Здрою до аптеки, але не вернувся.

Коли ми виїхали, то лишилося одна…, дві старі жінки, які вже не хотіли виїздити, кажучи, що можуть не доїхати. Називалися стара Ксинька, друга Бинчиха. До Ксиньки приїхав онук з Німеччини. Вернувся з робіт. Його та бабцю поляки розстріляли разом одної ночі. Поскидали їх до потічка. ніхто не знайшов їх тіла й не знаємо, що з їх тілами сталося. Бинчиху також розстріляли.

Одна жінка вийшла заміж за півполяка Шуля (його син Казек одружився з нашою жінкою в Вільці й лишився на старій курній хижі). Прийшли одної ночі, постріляли їх двоє, жінка була бременна…

Розказував мені Казек Шуль, що до Марти Стецяк, відданої за поляка, приїхала з Німеччини колежанка з мужем. І далі мешкала у Вільці. Було літо. Чоловік тої колежанки поїхав до поляка до Дошна, у якого перед війною служив, помогти сіно косити. До Вільки прийшли незнані люди, рили всюди, шукаючи того чоловіка з жінкою. Однак ані його, ані її не застали тієї ночі вдома. Убили, однак, Марту Стецяк. Похоронили її біля її дому. Ми думаємо, що то були поляки, які мали жінок з нашого села, жили на Копальні між Вількою та Климківкою. Мали синів, мали кулемети й карабіни.

Хотіли вбити одну стару жінку, маму тих Орисиків, що так різьбили. Вона не поїхала в Україну – уже нікуди не хотіла їхати. Одна українка з Вільки, видана за поляка на Копальню, дала їй знати, що поляки з Копальні збираються її вбити й пограбувати. Жінка наступного дня пішла на станцію у Вороблику та виїхала на західні землі. Вернулася по кількох роках і переїхала на Тернопільщину.

З Німеччини прийшов один наш з Вільки, називався Арсій, але прізвища не пам’ятаю. У селі вже нікого не було, то він якось оженився в Климківці з полькою, але за певний час тамтешні мешканці його вбили. Підозрювали ми також, що поляки з самої Климківки, які нас недолюбляли, одного лемка Котика з Королика, одруженого з полькою, вивели на Зрубаниско, як іти до Івонича-Здрою, і там його розстріляли.

Розмовляв Богдан Гук

Джерело: “Наше Слово”, №18 від 5 травня 2013, “Наше Слово”, №19 выд 12 травня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео