Реставрація цвинтаря у Полянах Суровичних

«Цвинтарі – повні людей, без яких світ не міг би існувати», – ці слова, записані в 1950-ті роки німецьким письменником, лауреатом Нобелівської премії Гайріхом-Теодором Беллем під час його подорожі Ірландією, стали девізом товариства «Маґурич». Займається воно передусім рятуванням, інвентаризацією і документацією сепулькрального мистецтва (мистецтво влаштування місць поховання та кладовищ – ред.), хрестів, придорожніх капличок та різноманітних об’єктів церковного мистецтва, залишених без опіки насамперед на теренах, звідки виселено українців. Крім того, проводить ремонтні роботи на єврейських, німецьких і польських цвинтарях у південно-східній Польщі та в західній Україні. Протягом 26 років відремонтовано 120 цвинтарів, зокрема 100 українських, та врятовано майже 2000 кам’яних об’єктів, здебільшого надгробків.

Молодь з «шашкевичівки» допомагає на цвинтарі. Фото з архіву «Маґурича»

Проте українці мало знають про товариство «Маґурич», а ще менше включаються в його діяльність. Підраховано, що з понад тисячі волонтерів, які працювали досі в «Маґуричі» та групі «Надсяння», яка лягла в підвалини товариства, українців було всього двадцять… Звідси думка, щоб засновник «Маґурича» Шимон Моджеєвський та член управи товариства Ольга Соляр відвідали північні осередки, у яких проживають сьогодні українці. Таким чином, нещодавно вони відбули поїздку до Ольштина, Ґданська, Лемборка, Слупська, Білого Бору, Валча, Кошаліна, Старґарда-Щецинського і Щецина. Поїздку фінансувало ОУП. Як наголосила О. Соляр, ще рано казати, чи кількість волонтерів серед українців збільшиться, проте зацікавлення – насамперед серед білобірської молоді – було відчутним.

Маґурич – це назва гори неподалік села Бортного на Лемківщині, де в минулому видобували пісковик, з якого місцеві ремісники робили, зокрема, надгробки та хрести.

Засновником неформальної групи каменярів «Маґурич», котра згодом перетворилася в товариство «Маґурич», є Ш. Моджеєвський – поляк, який спеціалізується в ремонтах надгробків. Проте ідея рятування та інвентаризації українського сепулькрального мистецтва у південно-східній Польщі належить Станіславові Крицинському, який у 70-ті рр. разом зі своїми друзями зі Студентського кола бескидських провідників у Варшаві (пол. Studenckie Ko?o Przewodnik?w Beskidzkich) започаткував т.зв. «Акцію опис».

Метою акції було виловити сліди минулого, тобто документувати все, що залишилося після виселених українців – зокрема, придорожні хрести, цвинтарі, фундаменти хат і церков, млинів. Згодом С. Крицинський дійшов до висновку, що інвентаризація пам’яток – це замало, оскільки документація не продовжить їхнього життя, а «знаки» минулого служать як сучасності, так і майбутньому. Тому 1987 р. він улаштував перший табір «Надсяння». Мета табору – відновлення бойківських цвинтарів у Бистрому та Міхнівці в Бескидах. До речі, історія С. Крицинського немов збігається з історією Ш. Моджеєвського.

Цвинтар в Мацьковичах після ремонту. Фото з архіву «Маґурича»

– Протягом чотирнадцяти років я багато часу проводив у Бескидах. Як і більшість інших людей, мене інтриґували гори та навколишня порожнеча. Тепер знаю, що ця порожнеча є повна знаків, – говорив під час кошалінської зустрічі Ш. Моджеєвський.

Розповідає, як одного разу, зійшовши з туристичного шляху, він загубився. Побачивши невеличкий пагорбок з каменів, увійшов на нього, щоб краще роздивитися навколишній терен. Тоді послизнувся – і на одному з каменів прочитав: «Тут спочиває Гриць Бухвак / Прожив 79 лит. Тот каминя Гриць Бухвак робив своєма руками…». Надгробок зроблено 1926 р., а Г. Бухвак помер 1939 р. Був це приклад бойківської матеріальної культури. З цього часу цей же надгробок, побіч пам’ятника діда, є найважливішим пам’ятником у житті Ш. Моджеєвського – тому він став доглядати бойківський цвинтар у Берегах-Горішніх, де був похований Г. Бухвак.

Через рік після того Ш. Моджеєвський взяв участь у першому таборі «Надсяння», які організовано протягом чергових 10 років. Пізніше, після відходу С. Крицинського, «Надсяння» насамперед перетворилося в Неформальну групу каменярів «Маґурич», а потім – у товариство «Маґурич». Протягом цих років проведено 26 ремонтних сезонів, 65 двотижневих волонтерських таборів та десятки менших акцій. Результат цієї праці – ремонт біля 2000 надгробків, придорожніх хрестів, каплиць, хрестів з колишніх уже церков та багато документаційної праці.

Тільки 2012 р. «Маґурич» відремонтував у Польщі, Україні та в Боснії і Герцеґовині 195 об’єктів сепулькрального мистецтва, 4 об’єкти малої сакральної придорожньої архітектури, 5 кованих церковних хрестів, розпочав ремонт лемківської мурованої церковної дзвіниці й придорожньої каплички та видав книжку «Цвинтар місце (не)присутніх» (у польському та українському мовному варіанті). А все за єдині 60 тис. зл.! Аж не хочеться вірити, що можна зробити так багато за такі невеликі гроші! Кошти на громадську діяльність «Маґурич» отримує насамперед від фундацій, а також приватних дарувальників.

У «Маґуричі» найважливіша праця! Як мовиться на веб-сторінці товариства, його членом може стати кожен, хто готовий працювати на цвинтарях (однак не тільки), готовий постійно повертатися в минуле й відкривати таємницю мнимої порожнечі без огляду на національність чи віросповідання. Однак, хоч і дивно, українське сепулькральне мистецтво хочуть рятувати поляки – українці поки що придивляються… Натомість цвинтарі живуть доти, доки ми про них дбаємо…

– Звідси заголовок книжки – «Цвинтар місце (не)присутніх». Таким чином ми хотіли підкреслити присутність тих, хто на них лежить, – сказав Ш. Моджеєвський. У той же час О. Соляр, українка, яка є членом управи товариства «Маґурич», підписуючи учасникам кошалінської зустрічі книжку, що видана саме за її редакцією, написала: «Праця важливіша від слів». У книжці поміщено практичні поради того, як ремонтувати цвинтарі, а також як «читати» цвинтарі.

Здавалося б, що українців не треба переконувати в тому, що варто дбати про свою спадщину. Однак товариство «Маґурич» нам усвідомлює, що, на жаль, треба. А приклад Кошаліна показує, що насамперед старше покоління живо реаґує на подібні зустрічі, називає цвинтарі, які слід було б ремонтувати. Питання тільки – хто має це робити? – оскільки українська молодь поки що не надто цим цікавиться.

 

Поляни Суровичні, ремонт дзвіниці. Фото з архіву «Маґурича»

На початку зустрічі Ш. Моджеєвський зізнався, що радше не вірить у те, що наслідком їхньої поїздки буде «повсюдний здвиг», і таким чином вдасться відремонтувати решту 600 цвинтарів, які ще залишилися на території давньої Перемиської єпархії (у колишній Перемиській єпархії є 700 цвинтарів, з чого 100 відремонтованих).

– Бо коли це має зробити лише товариство «Маґурич», то враховуючи, що протягом останніх 26 років ми відремонтували 100 цвинтарів, потрібно нам буде ще 150 років, – підкреслив Ш. Моджеєвський. Парадоксально, за словами О. Соляр, під найбільшою загрозою зараз ті цвинтарі, які стали чинними парафіяльними кладовищами насамперед тому, що через обмаль місця на них зносять українські надгробки і на їхнє місце ставлять польські. Було б тоді добре, якби українці, особливо молодь, включилися в акцію рятування українських кладовищ.

Сьогоднішні волонтери «Маґурича» – це люди віком від 8 до 80 років. Найбільше серед них студентів та тих, хто щойно закінчив навчання у вишах, однак багато й таких, хто разом із «Маґуричем» росте… Під час таборів волонтери намагаються працювати від 8 до 10 годин щодня, a живуть поряд цвинтарів, щоб кожного дня не переміщуватися з великою кількістю знаряддя. Такий режим показує, наскільки серйозно волонтери ставляться до свого діла – завдяки цьому відновлено цвинтарі в Бескидах, на Лемківщині, Бойківщині, Розточчі, а останнім часом на Перемищині.

«Саме цвинтар – символічне віддзеркалення природної рівності всіх людей – може стати місцем, в якому вчитимемося відкриватися іншим людям. Адже ж, урешті-решт, там опиняться всі – і свої, і чужі. І кожен з них покоїтиметься у своєрідному просторі: відмінному, історичному, магічному, лячному та сакральному», – написала О. Соляр у вступі до книжки «Цвинтар місце (не)присутніх». І про це повинні насамперед пам’ятати молоді люди, бо завдяки цвинтарям ми відчуваємо живий зв’язок з рідними землями, цвинтарі нагадують нам, де наше коріння. Але щоб так було, про цвинтарі необхідно пам’ятати… У «Маґуричі» кажуть, що ключові слова, які відкривають сенс їхньої праці, – це співіснування та співвідчування, яке каже рятувати від забуття пам’ятки минулого.

Нагадаємо  починаючи з 2008 року Фундація регіональних ініціатив “Вирій” (Львів) щороку проводить Міжнародний памяткоохоронний історико-краєзнавчий табір-експедицію “Вирій”. За цей час було реставровано українські цвинтарі на Любачівщині у селах Жуків, Подемщина та Любичі Князі.

Автор Анна Вінницька

Джерело: “Наше Слово”, №16 від 21 квітня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео