Волинська трагедія 1943–1944 років

Публікуємо чергову статтю “Нашого Слова” із серії “Волинь 1943″ про українсько-польське примирення та пошуку порозуміння у часі 70-х роковин Волинської трагедії. Автор публікації доктор історичних наук, професор Київського славістичного університету Ігор Ільюшин, який у своїх підходах дуже близький, а часом повторює концептуальні тези домінуючого сьогодні у Польщі погляду Гжегожа Мотики. Раніше ми друкували статті Романа Дрозда та Богдана Гудя.

* * *

Волинські події 1943–1944 рр. є одним з кривавих етапів українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни, багатьма дослідниками виокремлюваним з загальної картини тогочасного міжнаціонального українсько-польського протистояння на території спільного проживання обох народів – Західної Волині, Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини.

Ігор Ільюшин

Аналіз перебігу подій, а також наявні документи, насамперед, українських повстанців, свідчать про те, що навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН (бандерівців) на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) на чолі з Дмитром Клячківським («Клим Савур») прийняв рішення про те, щоб позбутися за будь-яку ціну місцевого польського населення. Обґрунтовувалося таке рішення на той момент, передусім, стратегією боротьби, реалізації якої, – на переконання командування новоствореної тоді ж УПА, – заважала діяльність волинських, а пізніше і галицьких поляків.

Після поразки Вермахту під Сталінградом і відступу з Волги для керівництва ОУН (Б) стало зрозуміло, що, скоріше за все, Німеччина війну програє, що незабаром у проголошену 1939 р. «Західну Україну» повертатиметься Червона армія, а місцеві поляки «перешкоджатимуть» боротьбі УПА з нею. Те, що радянські партизанські загони на Волині і Поліссі, не кажучи вже про Галичину, знаходитимуть підтримку в основному тільки в польських колоніях і поселеннях, стало зрозумілим уже 1942 р. Саме на рубежі 1942–1943 рр. на Волинь прийшли перші потужні партизанські угруповання Сидора Ковпака і Олександра Сабурова, які зруйнували хиткий нейтралітет, що тримався тут до лютого 1943 р. між комуністами і націоналістами.

Червона армія і СРСР ставали тепер для українських повстанців неформальним ворогом № 1, реальним, до того ж – найсильнішим, а тому, на думку керівництва ОУН (Б), необхідно було зробити все можливе, щоб мобілізувати в західноукраїнському реґіоні сили, здатні надати радянським військам максимальний опір. Тим більше, що навіть після розриву Москвою в односторонньому порядку дипломатичних відносин у квітні 1943 р. польський еміґраційний уряд продовжував наполягати на тому, що СРСР залишається «союзником наших союзників», а отже опосередковано і польським союзником. При цьому польські урядовці та підконтрольні їм підпільні військово-політичні формування на «кресах всходніх» безкомпромісно відстоювали позицію непорушності довоєнних кордонів ІІ Речі Посполитої. Саме через таке розуміння ситуації Крайовий провід ОУН (Б) на Волині і Поліссі прийняв рішення про «деполонізацію» цих земель.

Серед інших мотивів прийняття цього рішення було прагнення покарати частину місцевих поляків за діяльність у німецькій окупаційній адміністрації і поліції. У свою чергу, поляки пішли на співробітництво з німцями після того, як звідти дезертирувало близько шести тисяч українських службовців і поліцаїв. Метою цього співробітництва була помста українцям, а також намагання посилити польські позиції в цьому реґіоні напередодні поразки Вермахту й повернення сюди Червоної армії та радянської влади. Українська сторона висувала також мотив помсти за вбивства польськими партизанами в попередній період українських громадських діячів на Холмщині. Зрозуміло, що на той момент цей мотив був другорядним.

Оскільки до цього часу не виявлено документа, який містив би наказ на фізичне знищення поляків (про існування такого наказу відомо лише зі свідчень заарештованих НКВД членів ОУН і УПА, натомість, у письмовій формі він міг і не існувати), ми не можемо поки що однозначно стверджувати, що картина генези й перебігу антипольської акції на Волині є до кінця з’ясованою. Однак звіти про результати проведених загонами УПА антипольських акцій не залишають сумнівів щодо їхньої мети.

Спочатку дії українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, які працювали в службах охорони лісів, шляхів сполучень та держмаєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення. З лютого 1943 р. антипольські акції охопили східні повіти довоєнного польського Волинського воєвідства – Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. У червні вбивства поширилися на Дубнівський, Кременецький та Луцький повіти, у липні – на Горохівський, Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці серпня – на останній волинський повіт – Любомльський.

Антипольські дії УПА підтримувала значна частина місцевих українців. Причину цієї підтримки слід вбачати, крім іншого, у прагненні українських селян скористатися ситуацією й відібрати у своїх польських сусідів разом з їхнім життям майно та землю. На це була спрямована земельна політика командування УПА – розподілити відібрані в поляків ділянки поміж українських селян (декрет від 15 серпня 1943 р.). Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільним українським населенням, озброєним косами, вилами, сокирами, ножами, і надала вбивствам на Волині масовості та особливо жорстокого характеру. До того ж, ці події відбувалися в умовах цілковитого безладдя, яке сприяло виявленню найгірших людських інстинктів і дало змогу добре себе почувати різного роду покидькам.

З другого кварталу 1943 р. вбивства поляків на Волині фактично набувають масового характеру. На той час бандерівська УПА підпорядкувала собі збройні формування своїх політичних противників, зокрема, загони УПА («Поліська Січ») Тараса Боровця-Бульби, які з кінця 1942 р. діяли на території Сарненщини і Костопільщини, а також відділи ОУН (Мельника). На середину 1943 р. сили УПА складали щонайменше 10–12 тисяч бійців.

Та далеко не всі, навіть у Центральному проводі ОУН(Б), не кажучи вже про політичних опонентів бандерівців, поділяли думку про необхідність «очищення української повстанської території від польської присутності» (серед них – тодішній фактичний очільник Центрального проводу Микола Лебедь, Михайло Степаняк). Лише в серпні 1943 р. на Третьому надзвичайному великому зборі ОУН антипольські дії на Волині отримали схвалення нового керівника Центрального проводу ОУН(Б) Романа Шухевича – і пізніше була дана санкція на їхнє проведення також на території Східної Галичини.

Особливо гостро проти проведення антипольських дій бандерівців виступив Т. Боровець-Бульба. Він звернувся з відкритим листом до членів Центрального проводу, в якому зазначив: «Вже в часи переговорів замість провадити акцію по спільно наміченій лінії військові відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини… Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки. Кожна дитина знає, що винищенням кількасот поляків в деяких областях не зліквідується польська небезпека для України. Польський народ все одно існує, і як довго він буде в тій же неволі, що ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником» [збережено правопис ориґ. – ред.].

Клим Савур. Фото з архіву Літопису УПА

Про спосіб винищування цивільного польського населення свідчать численні звіти виконавчих референтів Служби безпеки ОУН(Б), які містяться в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України в Києві, Державному архіві Рівненської області та ін. Зацитую деякі з них [збережено правопис ориґ. – ред.]: «Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й Городище… Без жодного стрілу всуваємося в середину фільварку. З-під конюшні пада стріл вартового. У відповідь відгукнулися наші стріли. Почався короткий, але завзятий бій. Поляки відстрілювалися з мурів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б’є ворог, запалили ми солому. Ляхи почали тікати з фільварку. Повстанці здобували будинок за будинком. З-під будинків витягали ляхів і різали, кажучи: „Це вам за наші села і родини, які ви попалили”. Поляки, викруючись на довгих совітських штиках, благали: „На мілосьць Бога, даруйте нам жицє, я ніц нє вінен і нє вінна”. А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: „Наші діти, наші старці, чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?” І робота йде далі… По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли». (ЦДАВОВУ, Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 112, Арк. 4. Вістки з боїв відділів УПА за червень-липень 1943 р., Луцький район).

«…Протягом звітного часу зліквідовано 17 польських родин (58 осіб)… Терен в загальному очищений. Ляхів чистокровних немає. Справа мішаних подружжів розглядається…» (ДАРО, Ф. R-30, Оп. 2, Спр. 30, Арк. 259. Звіт виконавчого референта СБ Млинівського району за час 1.IX–10.IX 1943 р.)

«…В зв’язку з нашою протипольською акцією, поляки старалися свої перші жертви використати для проти­української демонстрації, влаштовували великі похорони і намагалися звернути увагу публічної опінії на т.зв. „садизм українців”. Коли наша акція прибрала загальну форму, поляки ще більше занепокоїлися. Зараз поляків в терені вже немає; всі переселилися в міста, де перебувають нелегально. Частину з них вже вивезли до Німеччини, а решта ще тримається. Німці пішли полякам назустріч і обсадили ними уряди. Прихильність німців поляки планово стараються використати проти українського населення». (ДАРО, Ф. R-30, Оп. 2, Спр. 41, Арк. 259. Суспільно-політичний огляд ОУН за вересень 1943 р.).

Роман Шухевич. Фото з архіву Літопису УПА

Після масових липневих 1943 р. нападів УПА на польські поселення (а що вони були масовими, не викликає сумніву, оскільки лише у звіті про військову акцію 1-ї групи УПА від 27 липня за підписом її командира І. Литвинчука–«Дубового» ідеться про знищення протягом 17–19 липня 27 польських сіл і колоній – Літопис УПА. Нова серія, Т. 2, с. 175–176), їхні мешканці почали шукати порятунку в радянських партизанів. Невдовзі у складі радянських партизанських загонів на Волині воюватимуть близько двох тисяч поляків.

Іншим наслідком масових липневих антипольських нападів стало те, що командування Армії крайової Волинського округу нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА й місцевим українцям. По-перше, значний відсоток офіцерів та рядових бійців кадрового складу АК у містах і сільській місцевості скеровано в осередки самооборони, які на той час вже в багатьох місцевостях створили їхні мешканці. По-друге, 20 липня було прийняте рішення про організування міцних рухливих (летючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати з захисниками баз. Згідно з цим рішенням, найближчим часом виникло 9 партизанських загонів.

Упродовж 1943 р. на території Волині постало понад 100 польських осередків самооборони. Перші з них були утворені вже у квітні. До найпотужніших самооборонних баз слід зарахувати ті, що виникли в поселеннях Пшебраже (до 1921 р. – Пшебродзь) на Луччині, Гута-Степанська і Стара Гута на Костопільщині, Панська Долина на Дубенщині, Засмики на Ковельщині, Білин на Володимирщині та деякі інші. Переважна більшість пунктів опору, а серед них і вищезгаданий у Гуті-Степанській, не витримали натиску загонів УПА – вони були знищені. Тільки з небагатьох населених пунктів місцевим полякам вдалося евакуюватися до міст під охорону німецької адміністрації або дістатися до інших великих осередків самооборони. Люди тікали через кордон до Генеральної губернії або погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Місцеве командування АК намагалося стримати цей потік польських біженців, але це йому не вдавалося.

Вистояти в боях проти українських збройних формувань вдалося тільки тим польським базам самооборони, які, по-перше, були численними і в яких зосереджувалося інколи навіть по декілька тисяч осіб, по-друге, які отримали солідну матеріальну підтримку з боку командування АК зброєю, амуніцією, а також добре вишколеними військовими, по-третє, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).

Варто наголосити на тому, що крім головного свого призначення – захисту власного населення – члени польських баз самооборони і, насамперед, найміцніших з них, удавалися до акцій іншого характеру. Вони координували оборону іноді кількох населених пунктів, надавали допомогу сусіднім поселенням і в разі потреби евакуювали тамтешнє населення, розшукували й рятували біженців, охороняли людей, що працювали в полі неподалік від поселення, організовували «превентивні» напади на упівські осередки й боївки або напади «з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА», зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему власного продовольчого забезпечення.

Деяким польським селам на Волині допомагали також німці або польська допоміжна поліція, зокрема, давали зброю, щоб поляки могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя (скажімо, колонія Гали біля м. Сарни). Завдяки отриманій від німців зброї поляки, наприклад, поселення Гута-Степанська, змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА протягом трьох днів – від 16 до 18 липня 1943 р. Польську самооборону окупанти намагалися використати також для боротьби з УПА і радянським партизанським рухом, котрі щораз більше міцніли.

Незважаючи на заклики командування АК Волинського округу і волинських представників польського еміґраційного уряду «в жодному випадку не сприяти німцям і радянським партизанам», зовсім не всі місцеві поляки прислухалися до них. Ситуація на Волині склалася таким чином, що вирішальним чинником у виборі свого місця для них служили частіше не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Німецька окупаційна адміністрація і радянські партизани були єдиною силою, – здавалося місцевим полякам, – на яку вони могли розраховувати.

Саме з участю польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генеральної губернії) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму.

Утім, протягом 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Наприкінці року сили УПА, імовірно, досягли 15–20 тисяч бійців. До того ж, антипольські дії УПА підтримували місцеві українці, а це близько 80% загального населення Волині, тоді як поляків було щонайбільше 16%, а до 1943 р. їхнє представництво зменшилося ще десь до 8% (200 тис.). Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували тільки близько 1300 вояків. Ще приблизно 3600 осіб, які мали хоч якусь зброю, діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і різницю в кількості жертв протистояння на Волині. З українського боку – декілька тисяч, з польського – декілька десятків тисяч.

Лише створення в перших місяцях 1944 р. т.зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти АК зберегло певну частину поляків від загибелі й посприяло посиленню їхніх дій проти УПА, відтак зросла кількість жертв з-поміж українського населення. Наявні документи спростовують твердження багатьох польських авторів про те, що дії цієї дивізії не мали характеру «відплатних акцій» українцям, а були спричинені лише необхідністю «очищення» терену від боївок УПА з метою розширення оперативної бази для боротьби з німцями в рамках реалізації т.зв. акції «Burza».

На підтвердження цієї думки зацитуємо уривок зі звіту на ім’я представника польського еміґраційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944 р.: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрілюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

В іншому документі учасник тих подій зазначав: «Поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності й на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Убивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту».

Сейм Республіки Польщі 15 липня 2009 р. прийняв постанову, у якій «т.зв. антипольська акція» ОУН і УПА 1943–1944 рр. на Волині оцінена «як масові вбивства, що мали характер етнічної чистки і риси геноциду». Однак, на моє переконання, хоч ця акція безперечно мала характер етнічної чистки, вважаю, що не завжди варто оцінювати минулі історичні події з огляду на сучасні політичну кон’юнктуру та юридичну термінологію.

Автор проф. Ігор Ільюшин

Джерело: “Наше Слово”, №16 від 21 квітня 2013

 

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео