Останні коментарі

Село Репедь. Друга частина

Продовження статті “Село Репедь. Перша частина”.

Культурне життя та побут

Школа в Репеді виховала велику армію освітчених та національно свідомих селян. У 1930-х роках молоді господарі збудували у селі народний дім, у якому розміщено читальню новоствореної “Просвіти” та кооперативу. У просторій театральній залі школярі і дорослі давали концерти і сценічні виступи під керівництвом учителів і директорів школи Юрги, а згодом Міхенка з їх дружинами. Тут відбувалися аматорські театральні вистави і танцювальні забави молоді. Пізніше ще у присілку Зайнички збудовано дім кооперативної “філії” з приміщенням для крамаря.

Колишні учні школи під керівництвом режисера Сухостава в середині 1930-х років влаштовували славний “Різдвяний вертеп” з костюмами, позиченимим у львівському театрі. З цим вертепом об’їздили всі навколишні села. Виручені за наколядоване зерно гроші були надіслані до Львова, як допомогу “Рідній школі”.

Внаслідок чергового масового поширення православ’я на Лемківщині у 1926-1934 роках, у 1934 році польські власті і галицькі москофіли добилися вилучення від Перемиської єпархії УГКЦ 9 деканатів Лемківщини, які були об’єднані в Апостольську Адміністрацію, на чолі з Миколою Нахорянським. Село Репедь, яке входило у склад Лубківського деканату, не приєдналось до Адміністрації, залишившись вірним греко-католицькій конфесії. У цей час у Репеді нараховувалось 1023 вірних УГКЦ  з поміж 1060 мешканців села.

На початку 1930-х років свою релігійну діяльність розвивало братство “Апостольської молитви”. Наслідком його діяльності було утворення церковних хорів у Репеді, Туринському, Прелуках і Команчі.

З Репедської школи вийшло понад пів сотні юнаків, які у 1938-1939 роках подались на Закарпаття у час боротьби за утворення Карпатської України, чому всіляко перешкоджали польські прикордонні війська. Серед них Микола Чабан, Петро Головатий, Микола Гаргай, Степан Гулич, Микола Вархола, Дмитро Хрущ.

У міжвоєнному часі у селі проживало три єврейські родини, які до приходу німців займалися торгівлею. До села Репедь належало ще два присілки Зайчики і Турно, в яких, крім українців, проживали ще три єврейські родини, більше дес’яти поляків і один німець. У Зайчиках працювало три пилорами, млин, ступа для виготовлення сукна.

Частина наслення Репеді з присілками, сіл Туринського, Явірника працювали на пилорамах і млинах, а також на вузькоколійці, яка курсувала від Зайчиків у карпатські ліси під чехо-словацьким кордоном. Крім цього, через Репедь курсував пасажирський поїзд Перемишль – Сянок – Лупків. Для обслуговування пасажирів було побудовано станцію.

Населення займалось також розведенням худоби, овець, свиней, домашньої птиці. Кожний господар мав від одного до чотирьох коней, засівав поля житом, пшеницею, ячменем, вівсом, просом, гречкою. Також вирощували люпин, лбон, коноплі, картоплю, буряки, моркву, ріпу, брукву, фасолю, помідори та інші сільськогосподарські культури. У кожному господарстві був сад (яблуні, груші, сливи, черешні), але збут на фрукти і ягоди був незадовільним.

Серед багатих господарів, які малипорівняно більше землі від інших, можна назвати Баб’як Марію, Баб’яка Івана, Хромуляка Андрія, Крупа Івана, Палинського Миколу, Халупу Михайла, Гаргая Григорія, Заруцького Олексу, Радя Дмитра, Хруща, Коцана Петра, Бруцяка Петра, Гойду Андрія, Ващишина Михайла, Чабана Петра та інших.

Практично у кожній хаті був ткацький верстат для виготовлення полотна з ниток конопель і льону. Садибу огороджували дерев’яним плотом, хати будували з ялецевих або смерекових протестів, дах накривали солом’яними сніпками (кичками). Назовні вінці зрубу малювали цегляною фарбою, а щілини між ними замазували глиною і заліплювали.

Печі будували з коминами. У річках Ослава і Репедці ловили рибу, літом купалися. В селі було багато майстрів, які вміли будувати хати, виготовляти вози, сані, предмети народного побуту. Кравці виготовляли одяг з саморобного полотна, сукна. Фактично, кожна жінка вміла пошити одяг, прикрасити його гарною вишивкою (рослинний орнамент).

Характерний чоловічий одяг: чуга (довгий плащ з сукна), гунька, лайбик, білі полотняні штани-нагавки, або сукняні-холошні, на голові шапка чи капелюх, на ногах – ходаки (кєрпці). Характерні елементи жіночого одягу: хустина, сорочка, лайбик, спідниця (фартух) запаска. На щодень взувалися кєрпці, а у свято – черевички (угорські).

Друга світова війна і депортації

На початку вересня 1939 року у Репеді нараховувалось близько 155 господарств і близько півтори тисячі мешканців. Коли розпочалась німецько-польська війна в 1939 році селяни мали надію, що упаде Польща і Західна Україна заживе вільним життям. На початках, з приходом німецьких військ наступило деяке потепління. Пожвавилось культурне життя, піднялась національна свідомість українців, відкрився доступ молоді до освіти. З села Репедь на навчання у філіал Сяніцької сільськогосподарської школи в Зайчиках поступили Палинський Федір, Чура Іван, Вархол Микола, Бруцяк Ілько, Стиранка Михайло, Хорват Дмитро, Баб’як Петро, Палинська Параска, Крупа Анна, Баб’як Олена, Палинська Ольга, Баб’як Марія. Ряд молодих хлопців і дівчат виїхало на навчання у міста України.

Після проголошення самостійності України у Львові 30 червня 1942 року відносини між німецькою владою і українським проводом погіршились. Прийшло розчарування німецькою політикою. Окупаційна влада почала стягати із селян контингент. Вже від 1940 року почався масовий вивіз молоді на примусові роботи до Німеччини. Перших у Репеді це лихо спіткало Семенківа Івана, Хорвата Дмитра, Гаргая Михайла, Радя Федора і Радя Миколу, а згодом Івана Радя (1923-1996) та Андрія Радя (1925-1986).

Почались також облави на українських націоналістів, членів ОУН та симпатиків українського підпілля серед селян. Свідома молодь стала вороже відноситись до окупантів. Масове винищення євреїв і циган ще більше насторожило.

Тоді ж почали формуватися перші лісові відділи в Лемківщині під проводом націоналістів. Початково ці відділи були неорганізованими, стихійними, які виникали в наслідок втечі молоді в ліси, ховаючись від вивозу до Німеччини. Згодом почали діяти організовані відділи українських партизан, бійців Української Повстанської Армії (УПА). Восени 1941 року невелика група сільських хлопців, випускників школи села Репедь, відправила сільський контингент збіжжя до комендатури УПА, який мав бути надісланно до Німеччини. Їх було арештовано гестапо, а згодом страчено. Почалися переслідування селян та інтелігенції, масові розстріли.

В одному листі мати Іван Радя Анна Чура писала до сина: “… Приходять уночі до села, забирають харчі і все, що їм потрібне. Люди бояться, що далі буде не знаємо. Наше село (Авт. – Репедь) німці хочуть “здесятквати” – розстріляти кожного 10-го чоловіка від 18 до 60 років за те, що хтоь убив фольксдойча Кубіка … Моліться Богу, щоб ваш батько (Авт. – Ілько Радь) не попав до того “десятого” …”.

Після німців прийшли нові окупанти – радянська армія. Вони залишились до кінця війни. У вересня 1944 року згідно Угоди між УРСР та ППР про обмін населенням більшість селян спіткала перша депортація до радянської України. На село Репедь і навколтшні села часто нападали польські банди та частини польського підпілля. Чимало людей насильно виселяли, а тому, що селяни чинили опір, їх били, а хати і села палили.

Опір радянській окупації та польскому підпіллю чинили бійці УПА, в рядах яких боролися також хлопці з Репедя: Баб’як Микола, Крупа Микола, Хорват Дмитро, Чабан Микола, Онишкевич Дмитро, Палинський Федір, Вархол Дмитро, Полинська Параска, Баб’як Степан, Заруцький Михайло, Лукачик Федір, Чура Іван, Заруцький Павло, Бруцяк Микола та інші. Період 1944-1946 років був періодом завзятих боїв УПА з більшовиками і польськими комуністами. Горіли села, вкривалися трупами ліси і поля Лемківщини. Сумна доля спіткала села Східної Лемківщини – Завадку Морохівську, Морохів, Полонну, Карликів, Прибишів, Куляшне, Березовець.

У травні 1946 року при допомозі військ НКВС польська армія розпочала другу хвилю депортаці українських родин до УРСР. Люди, частом не вдягнені, босі, брали, що було під руками на плечі, дітей за руки або на руки і вирушали у невідомі краї. Мешканців Репедя під конвоєм згняли до перевалочного пункту у Загір’ї, що за 20 років від села. Там людей тримали більше двох тижнів на залізничній станції, а з відти у товарних вагонах (“телятниках”) відправляли у радянську Україну.

За підсумками так званої “евакуації” українського населення Закерзоння до УРСР з Репеді було переселено 186 родин або 865 осіб. Більшість з них було депортовано до Тернопільської області – 166 родин (789 осіб), а інших до Одеської області – 19 родин (73 особи) і Львівської області – 1  родина (3 особи).

Частина людей тоді сховалася у лісах у надії перечекати переселенчої акції до УРСР. Проте їй на зміну прийшла чергова, остання і остаточна депортація на північні та західні землі Польщі. 28 квітня 1947 року серед ночі 6 дивізій польського регулярного війська оточили українські села Закерзоння і приступили до реалізації операції “Вісла” – примосової депортації українців Люблинського, Ряшівського та Краківського воєводства на щойно отримані понімецькі, так звані “зємлє одзискани”. До 31 липня цього ж року було виселено близько 100 тис. лемків, у тому числі решту мешканців села Репедь та розсіяно їх в польському оточені для швидкої денаціоналізації та асиміляції. На місце спустошених лемківських сіл польська влада намагалася поселити поляків, перш за все тих, хто переселявся з УРСР, проте цей задум не мав особливого успіху. З того часу частина сіл просто зникла, зарісши лісом і бур’янами, а інша втратила свою українську самобутність.

У 1947-1949 роках за співпрацю з ОУН-УПА польським військовим трибуналом було засуджено бійця УПА з Репеді Михайла Стиранку, а більшовицьким трибуналом у заміну смертної кари на 25 років позбавлення волі у концтаборах були засуджені Федір Палинський (1926) і Параска Палинська (1924-1954), яка загинула під час Кенгірського повстання в концтаборі.

Під кінець XX ст у селі Репедь нараховувалось лише 40 господарств. Церква св.Миколая до 1956 року використовувалась як магазин “Spotdzielni produkcyjnej”, після закриття якого храм пустував і занепадав. Після 1956 року до села повернулося кулька лемківських родин. Вона почали відновлювати храм. У 1958 році до села повернувся Іван Майкович, який з допомогою сина о.Теодора (1932-1998), майбутнього єпископа УГКЦ Вроцлавсько-Гданської єпархії, і при фінансовій допомозі односельчан та земляків з Торонто (Канада) у 1972-1974 роках відремонтував церкву. У 1983 році завдяки старанням все того ж о.Теодора Майковича було відремонтовано дзвіницю і очищено цвинтар. Після ремонту церквою користувалися католики обох обрядів. Перемиський єпископ ординарій Ігнатій Токарчук, грамотою ч. 433/87 від 14 березня 1987 року передав церкву у Репеді під цілковиту юрисдикцію о.Теодора Майковича і його наступників.

Джерела:

Моє рідне лемківське село Репедь (букет спогадів). Крупа М. – Львів: Додаток до «Лемківського календаря-2003», 2002. – 27 с.

М.Крупа. Репедь // Лемківський календар. – 2000, с. 80-83, www.pl.wikipedia.org

Іван Радь. Село, що не хотіло вмерти // “Лемківщина”, 1983, Ч.3

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео