Село Вілька – колиска деревяної різьби на Лемківщині

Продовжуємо публікувати матеріали із серії “Історія сіл Лемківщини”. Цього разу це стаття про село Вілька, яка складатиметься з трьох частин. Раніше на сайті були опубліковані статті про історію сіл Репедь, Щавне, Полонна, Ославиця та Дошно.

Вілька (початкова назва Воля Климівська) – село Сяноцького повіту (тепер- Республіка Польща) у північних межах Лемківщини, яке знаходиться поміж містечками Дукля та Риманів.

Село простягалося від південної частини гори Примірка, заввишки 600 м., вздовж потоку – до польського села Климківка. Два села розділяв ліс з нафтовими вишками. На схід від Вільки було село Дошно, а з півдня, за горою Приміркою – село Балутянка. За лісом ліворуч, на віддалі 2 км., був розташований багатий на лікувальні води курорт Івонич, а за 3 км., через Суху гору, – курорт Риманів Здрій, власність графів Потоцьких, теж відомий своїми лікувальними водами.

Один з двох осередків, разом із Балутянкою, осередок лемківської різьби по дереву. Сьогодні це одне з багатьох сіл Лемківщини, яке після воєнних лихоліть, припинило своє існування і перетворилось на пустир.

Історія

Вілька уперше згадується у 1577 році. Входило воно до Дошнянської парафії як наймолодше (перша згадка про Дошно у 1389 році, а Балутянку – 1470). Спочатку складалось з кількох господарств. В основному було заселене з середини XVII століття, в більшості казаками й солтисами. Це правдоподібно, згідне з дійсністю, бо мешканців с.Вільки завжди відзначалися веселою, співочою і безжурною вдачею. Виходячи з того, що прізвища селян здебільшого закінчувалися на – ський, – цький, тут поселялися втікачі  – дрібні розорені шляхтичі, шукаючи волі. Звідси і пояснення походження назви села Вільки.

В одній із своїх праць історик Денис Зубрицький ствердив, що під час облоги Львова військом Богдана Хмельницького, один з членів багатої родини львівських міщан Андрій Красовський відмовився виділити частку коштів на контрибуцію для викупу, вирушив зі Львова у Карпати і поселився у селі Вілька, де й одружився.

Згідно Йосифінської метрики (поземельний каастр) 1775 року, що зберігся в історичному архіві у Львові (фонд 19, опис XV, справа 221) у селі Вілька нараховувалось 24 родини, а саме: Петровський Лешко і Андрій; Сухорський Яцко, Лешко та Іван; Одрехівський Антон, Лешко і Семен; Потоцький Андрій, Антон, Тимко і Петро; Красовський Фецько, Андрій і Василь; Долинський Петро та Іван; Яворський Петро та Іван; Рак Петро; Гарауза Іван; Іляш Іван, Фецько і Степан.

У цей час власницею села Вілька була поміщиця Катерина Скурська. Економічне становище селян було важким через нестачу землі для рільництва. Та й скромні земельні наділи, що їх обробляли селяни, не забезпечували потреб багатодітних родин. Великий голод пережили селяни у 1847-1890 роках. В результаті епідемії холери 1873-1874 рр. вимерла майже половина мешканців Вільки. Частина селян подалась в еміграцію.

Схема села Вілька перед депортацією. 1945. Господарство під №36 – хата Андрія Красовського із Львова, який поселився тут у 1651 р. Фото Тарас Радь

Станом на 1945 рік у селі Вілька нараховувалось 36 господарств, а саме: Петрівський Олекса, Орисик Михайло (до Пштикані), Орисик (до Гаца), Орисик Іван і Кузьма (Гаца нова хата), Красівський Юрко (до Красулі), Кіт Федір, Одрехівський Петро (до Гані), Одрехівський Данько, Стецяк Гаврило (до Гаврили), Одрехівський Павло (до Дзендзелихи), Стецяк Кузьма (до Кузьми), Сухорський Петро (до старого війта), Потоцька Олена, Красівьский Василь (до Тевди), Рудавський Дмитро, Бердаль Гриць (до Микити), Бердаль Федько (до Микитового Феця), Сухорський Андрій (до Котового Андрія), Іляш Михайло (до Віськіного Михайла), Іляш Олекса (до Циркані), Барна Михайло, Іляш Семен (до Андраса), Іляш Іван (до Грицика), Бинч Марина, Бинч Гриць, Орисик Михайло (до Гринькового Михайла), Михайлишин Степан (до Гринькового Стефана), Рижий Антон (до Цапка), Лаврінович Микола (до Ксеньки), Пухонський Іван, Хомка Анна (до Гаравуза), Красівський Петро, Красівський Михайло, Красівський Семен, Красівський Гриць, Красівський Андрій (до війта).

У часі ДСВ село Вілька повторило долю інших лемківських сіл. Спочатку його тероризували польські бандформування та підпільники, далі почергова зміна німецької окупації на радянську, які накладали на селян контрибуцію, конфісковували майно, вивозили на примусові роботи, і врешті депортували з рідних земель. У 1944 році група польських підпільних карателів конфіскувала у Андрія Рижого корову, а господаря розстріляла. У тому ж році 27-річний Василь Пухонський пішов до сусіднього Івонича до аптеки і не повернувся. Однієї ночі було забрано багато худоби і овець.

Після депортації на початку 1946 року в селі залишилось лмше дві старші жінки – Ксенька і Бинчиха. До Ксеньки повернувся з Німеччини 23-річний онук. Марта Стецяк вийшла заміж за Казека Шуля, польськог опоходження. однієї ночі усі згадані особи були розстріляні. Також був розстріляний Андрій Гараус, який повернувся з примосових робіт з Німеччини.

У 1946 році село було остаточно зруйноване, хати розібрані. Вілька припинила своє існування.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Схема села з книжки Степана Кищака “Корені лемківської різьби”. Фото Тарас Радь

Різьбярство

Лихоліття змусило селян шукати якийсь вихід із становища, що склалося, для додаткового підробітку. Хлопці-пастухи із сіл Вілька і Балутянка, що в довгі дні вирізували звичайним ножем “для забави” різні фігурки, швидко переконалися у доцільності своєї майстерності. Відпочиваючи на курортах Риманова, Щавного, Криниці пані зі Львова, Кракова та інших міст, прогулюючись гірськими стежками, радо купували за дрібні гроші “сувеніри” у місцевих русинів (українців). Так, правдоподібно ще у XVII столітті, зародилось народне різьбярство. Початково, ймовірно, виникла плоска різьба (тарілки, підноси тощо), вироби скомбіновані з листків різних дерев, квітів, грон винограду. Не викликає сумніву і той факт, що рослинний орнамент лемків – продовження традиції лемківських майстрів XIV-XVII століть, які споруджували прекрасні церковні іконостаси, рами, прикрашені рослинним орнаментом. У період панщини церковне різьбярство занепало. У селі Вілька на переломі XVIII-XIX століть розвинулася кругла різьба. Сільські хлопці навчились один від одного вирізати фігурки диких тварин, орлів. Талантом лемківських пастухів зацікавилась власниця Риманівських лісів графиня Анна Потоцька. У 1878 році вона разом із чоловіком відкрила у Риманові власну “різьбярську шкілку”, в якій навчалися найбільш талановиті хлопці із сіл Вілька (Андрій Іляш), Балутянка (Михайло Михалишин), Полян Суровичних (Ваньо Кавка), Дошна.

На жаль, після смерті графа Потоцького (21 січня 1884) школа, яка досягла великих результатів, припинила свої існування.

“Шкілка” вдосконалила мистецтво обробки дерева, виховавши майбутніх визначних майстрів різблення, які передали кращі традиції цього мистецтва наступним поколінням. Варто відзначити, що в кінці XIX століття, уже кожен чоловік у селі Вілька навчився різьбити. Реалізація їхніх виробів приносила певний грошовий прибуток селянам. Із середовища сільських умільців виросли провідні митці народного різьбярства, які продавали вироби відпочиваючим на поблизьких курортах Івонич і Риманів-Здрій.

До великих майстрів різьби на переломі XIX-XX століття слід зарахувати Михайла Орисика (1885-1946), славного на усю околицю мистця, який хоч і не ходив до школи (в селі Вілька не було ні школи, ні церкви), усе ж навчився вирізати свої імя та прізвище на виробах. Як талановитий рисувальник-самоукзавжди робив ескізи майбутніх виробів. Він започаткував вироби зі сценами побутового життя селян.

Відомим різьбярами були Григорій Бердаль (1887-1960), Василь Красівський (1895-1975), Іандрій Іляш (1864-1942). Популярними різьбярами були брати Ващини, які виїхали до США.

До групи найздібніших народних митців-різьбярів по дереву належав також Петро Сухорський (1903-1968), який вдосконалив свій талант завдяки Михайлові Орисику. Найбільше любив різьбити декоративні палиці, основу яких опоясував стилізований корінь з листками дерев, гронами винограду, а ручку завершала голова лева. Такі палиці у той час різьбили ще лише М.Орисик та Г.Бердаль. Вирізував також декоративні шкатулки з рослинним орнаментом, мініатюрні “лемківські хижі”, орлів.

Початково рослинним орнаментом селяни прикрашали предмети хатньої обстановки, до прикладу, деревяні скрині (лади), лижники, хатні трагарі. Згодом декоративні елементи майстри перенесли на промислові сувеніри (тарілки, касети, підноси). У XIX ст. формується (основному в с.Вілька) кругла різьба – вирізування скульптур гірських орлів і диких тварин. Традиція народного різьблення передавалася з покоління у покоління.

Матеріалом для для різьблення використовувалось дерево мякої породи, переважно липа. Колоду різали на дошки для плоскої різьби або розрізали на шматки (кльоцки) для круглої різьби. Після трималого просушування (2-3 роки) дерево обробляли різного роду простими долотами, ножами, що їх виготовляли переважно самі різьбярі зі старих кіс, напильників, бритв.

Завершальний виріб шліфували наждачним папером, натирали розчин бронзового байцу (усю поверхню або окремі деталі), орлів закурювали димом над полумям каганця, повторно зачищали горбки, надаючи поверхні природного відтінку, покривали політурою (шерлак, розчинений у спирті). Усі роботи виконувались ручним способом.

Інші матеріали на цю тему “Доочищення” лемківського села Вільки 1945 року. Перша частина” та “Доочищення” лемківського села Вільки 1945 року. Частина друга”.

Джерело: Красовський І. Село Дошно – колиска мойого дитинства. – Львів: НВФ “Українські технології”, 2006. – с.22-28

Фото Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео