Село Дошно. Перша частина

Продовжуємо публікувати матеріали із серії “Історія сіл Лемківщини”. Цього разу це стаття про село Дошно, яка складатиметься з двох частин. Раніше на сайті були опубліковані статті про історію сіл Репедь, Щавне, Полонна і Ославиця.

* * *

Дошно (пол. Deszno – 1389 та 1575, Desno або Deschno – 1470) – село Сяніцького повіту (сьогодні – Республіка Польща) на північних межах Лемківщини. Село розкинулось на двох берегах річки Табор неподалік Риманова та Дуклі.

За легендою першими поселенцями села у 1096 році були Мельник, Коваль, Храпцьо, Бебло, Крамар і Тесля. Вони привезли з осередку будови фортеці на Сяні не лише пили для тартака, ковальське й теслярське знаряддя, але й зерно для посівів. Так виникло в Карпатах давнє руське поселення, яке отримало назву “Дошно”, тобто місце, де ріжуть дошки для великих будов. Поселенці обрали поміж себе найстаршого дідуся Беблу старійшиною – війтом. Згодом Дошно поповнилось родинами Кота, Волоха. Тим часом фортеця на Сяні росла, набираючи форм міста, яке відоме сьогодні під назвою Сянік (Сянок).

У 1241 році місто Сянік і навколишні села піддалися нищівному нашестю татар. Особливо потерпіли села Мощанець та Юрівці. Тоді ж, за переказами, була спалена перша церква у Дошному.

Книга-спогади Івана Красовського про рідне село Дошно

Перша письмова згадка про село Дошно відноситься до 1389 року. Як стверджують “Akta grodzkie i ziemskie” (Т.8, 1880, 28) краківський мечник Зиндрам із Мешкович подарував Гандзлеві Йону “ліс між Яслиськими й Дошном для заснування нового поселення на німецькому праві …”. Нове село, назване Короликово (згодом Королик), було заселене виключно польськими колоністами, такі дії польської шляхти дали початок насаджуванню в Карпатах польського елементу.

У 1470 році Дошно з іншими навколишніми селами й містечком Римановом належало вдові сандомирського воєводи Катерині Сєнєнській та її синам. У тому ж році поруч було засновано два інші поселення – зі східної сторони село Валатослава (Волтушова), а з південного заходу – село Балутянка. Обидва руські села, засновані на волоському праві, належали до парафії села Дошно. У 1470 році село переведено з руського на магдебурське право.

10 травня 1536 року в Риманові Збігнєв Сєнєнський продав солтиство в селі Дошно за 200 злотих Костянтинові Глодинському: три і 1/4 лани землі, з двома городами, корчмою, млином з правом закладати ставки і вести вилов, тримати ремісників (М.Грушевський. Матеріали до історії суспільно-політичних відносин Західної України. Ч.1. – Львів, 1906. – с.105-107).

Згідно даних Поземельного кадастру, так званої Йосифінської метрики (1775-1778), та Францисканської метрики (1820) на кінець XVII – початок XIX ст. в Дошно нараховувалось 55 господарств, у тому числі 31-е українське (позначені зірочкою): Андрошик Войтек, Бебло Йосафат (*), Бердаль Федір (*), Бурдаш Федір, Михайло, Іван та Яцко (*), Васюта Федько (*), Волох Шимон, Андрій і Войцех (*), Джула Йосафат (*), Долинський Федір та Іван (*), Заєць Стах і Михайло (*), Земба Міхал, Іляш Франко (*), Кіляр Павел і Мацей, Клімченко Павло (*), Коваль Васко та Іван (*), Лех Гриць і Степан (*), Малец Анджей, Малиновский Янко і Яцек, Маляж Ян, Німчик Степан, Одрехівський Михайло, Онуфер, Іван і Яцко (*), Пліска Іван (*), Рак Іван, Василь і Михайло (*), Ригель Бартоломей (*), Слівка Казимир, Міхал і Атанас, Смерецький Юзеф, Сучак Василь (*), Стецяк Лешко (*), Урбанік Янко, Хвостик Атанас, Степан (війт) і Петро (*), Храпцьо Марія, Федьо і Василь (*), Цирка Юрко (*), Юрчак Гриць (*), Янчик Іван (*), Ярош Петро.

Землі селян с.Дошно поділялись на три ниви – огороди (присадибні ділянки), “Вигонисько” (нерозроблена земля) і “Дів з Губином” (нерівна лісиста місцевість). Землі і ліси розподілялись таким способом: поміщик посідав 195 моргів лісу, церква – 13 моргів орної землі, 1 морг огороду і 2 морги лісу, селяни – 604 моргів землі, 41 морг огороду, 8 моргів лук і 193 морги пасовиськ. Власницею села була поміщиця Софія Скурська.

У 1880 році у селі побудували церкву Різдва Пресвятої Богородиці. На той час польські поселенці становили третю частину всіх селян і жили у нижній частині села. “Slownik geograficzny” (Т.II, 1881) подає, що з 370 мешканців Дошно 250 були українцями (русинами), а 120 – поляки. Згодом число селян збільшилось, але майже зрівнялось за національною приналежністю.

У 1878 році між селами Дошно і Посадою Горішньою було відкрито джерела мінеральної йодованої води (Клявдія, Титус, Целестина), яка виявилась дуже корисною у лікувальному процесі. Тут було засновано оздоровчий осередок, який отримав назву Риманів-Здрій.

XIX сторіччя позначилось великим піднесенням національної свідомості і культурного рівня селян Західних Карпат. Поступово (через повсюдне вживання частки “лем” замість “лише”, “тільки”) за місцевими українцями, яких тоді називались русинами, закріплюється, поруч із національною, етнографічна локальна назва “лемки”. Уперше цю назву вжив у літературі Іван Вагилевич у 1841 році. Більш широко використав нову назву письменник Володимир Хиляк (1843-1893), а Олекса Торонський у нарисі “Русини – “лемки” (1860), увівши цю назву у науковий світ. Лемки, хоч упевнені в приналежності до українського народу, ще довго зберігали давню національну назву “русини”.

У 1914 році, коли почалась Перша світова війна, до австрійського війська було мобілізовано ряд мужчин із села Дошно. Під час війни через село проходили австрійські та російські війська. У результаті військових дій Дошно зазнало значних руйнуваль та розорень. Війна на деякий час припинила освітню та культурну діяльність у селі.

До 1933 року у Дошно була громадська початкова школа, розташована у звичайній сільській хаті. Тут навчали катихизму, молитов, початкової грамоти з польської та української (руської) мов. І лише у 1934 році було завершено будівництво початкової державної школи. Учителем у ній був поляк із сусіднього села Климківка – Казімєж Вайс. З другого класу, крім польської мови, навчав учнів також української мови з лемківського букваря. Уроки релігії для польських дітей проводив римо-католицький ксьонз, а для лемківських – греко-католицький священик о.Володимир Вахнянин.

“Вечір Лемківські ноші” в Сяноці. 1941 рік. Зліва на право: Петро Храпцьо, Анна Коваль, Данько Коваль, Катерина Красовська, Юлія Бебло

Кілька років селяни села Дошно обговорювали рішення мешканців недалеких сіл біля Дуклі – Тилява, Гирова, Святкова, Мшана та інших – про перехід на православну віру. Селяни Дошно – усі греко-католики, не схвалювали вчинку сусідів. Щоб зупинити поширення православя, Ватикан і польський уряд створили у 1934 році Апостольський адміністративний центр Лемківщини з осідком у Риманові-Здрій, що переходив у повне підпорядкування Ватиканові. За старання русофільської еліти першим адміністратором був призначений о.др. Василь Масцюх, лемко з Нової Веси, який виступав із злісними випадами проти “украинцев”. Так як він був давнім товаришем пароха Дошно о.Володимира Вахнянина, о.др. Василь Масцюх часто навідувався у село. Після його смерті 12 березня 1936 року тимчасову управу Апостольською Адміністрацією було повірено о.Канцлерові Івану Полянському – пароху з Вороблика.

Незважаючи на те, що село було мішаним, тут ніколи не виникали незгоди, антагонізми. Селяни не займалися політикою. Від світанку до ночі працювали, а у неділю і свята дружньо відвідували церкву. Уся освіта сілян завершувалась початковою школою. Село навіть не тішилось власним учителем чи священиком.

У 1930-х роках у Дошно розгорілась національно-культурна боротьба. “Русскій” напрямок напрямок очолив місцевий парох о.Володимир Вахнянин, якого підтримувала у цьому польська влада. Противагою москофільству була свідома праця дяка Михайла Демковича-Добрянський, Івана Тибляка та окремих господарів. У значній мірі національний дух на селі підняла участь селян Дошно у великому фестивалі 1941 року “Вечір Лемківської ноші”. Селянин Данько Коваль представляв весільного молодого, Катерина Красівська весільну молоду, Петро Храпцьо – старосту, Анна Коваль – свашку, Юлія Бебло – дружку.

У міжвоєнному часі помітно пожвавилося  культурне життя села. Силами громадськості, зокрема, завдяки  таким активістам, як Михайло Демкович-Добрянський, Павло Смерецький, Микола Рудавський, Андрій та Костянтин Бебло та інших, створено читальню “Просвіти”. Розпочав активну діяльність   драматичний гурток, творцями і акторами якого були Іван Тибляк, П.Смерецький, Микола Рак, Анна Рак, Марія Тибляк, Катерина й Анастазія Красовські, Данько Коваль тощо. Надзвичайно талановитий організатор сільської молоді Іван Тибляк здобув неабиякий успіх у веденні сільського (церковного) хору і танцювального колективу. Гуртківці організовували фольклорно-етнографічний фестиваль пісні й танцю, спортивні свята, вишкіл молоді.

Продовження читати ось тут

Фото www.lemky.org, www.lemky.com

Джерела:

Красовський І. Село Дошно – колиска мого дитинства. – Львів: НВФ “

Українські технології”, 2006. – 156 с.

Красовський І. Село Дошно (до 600-річчя першої історичної згадки) // “Наше Слово” від 18 червня 1989 року

Krasowski Iwan. Deszno w 600-lecie pierwszej historycznej wzmianki // Rocznik Rymanowa-Zdroju. T.1. – Rzeszow, 1995

Село Дошно // Йосифінська метрика 1775 року. Центральний історичний архів України у Львові

Село Дошно // Францисканська метрика 1820 року. Центральний історичний архів України у Львові

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео