Волинська трагедія 1943: Дві кривди, дві жертви

Тижневик “Наше Слово” розпочав дискусію на тему “Волинь 1943″ та закликає до обгорення на своїх сторінках питання українсько-польських відносин за ради примирення та пошуку порозуміння. Публікуємо статтю проф. Романа Дрозда “Дві кривди, дві жертви”. У подальшому слідкуватимемо за перебігом дискусії та друкуватимемо цікаві статті на нашому сайті.

* * *

Цього року виповнюється 70 років від початку антипольської акції на Волині, яку в Україні називають Волинською трагедією, а в Польщі геноцидом. Тоді з рук українців загинуло кількадесят тисяч польських селян. Гинули також мирні українці. Про тодішні події розпочинаємо дискусію. Запрошуємо читачів взяти в ній участь. Першим пропонуємо текст професора Романа Дрозда. Редакція “Нашого Слова”.

Перед нами, українцями, – дуже важкий і складний період: час осмислення минулого польсько-українських відносин упродовж війни та в післявоєнні роки. Як знаємо, це не були роки братнього співіснування – був це, на жаль, час проливання братньої крові. У цей трагічний період були й шляхетні вчинки, коли українець рятував поляка, а поляк допомагав українцеві – та світло цих зірок сяяло занадто слабко, щоб роз’яснити ніч ненависті й указати ворогам шлях християнської любові до ближнього. Сталося так, як сталося. Наші польсько-українські відносини в той період покроплені кров’ю, депортаціями, втратами малої батьківщини. Кат ставав жертвою, а жертва – катом. На цьому тлі виділяється Волинська різанина й убивства на Галичині, 70-річчя яких відзначається цьогоріч. Перед поляками й українцями досить гостро постає питання необхідності розрахунку з цим трагічним минулим – не тільки задля історичної правди чи братнього співіснування, але й також, у що я вірю, з потреби серця. Потреба розрахунку – попри прагнення деяких середовищ в Польщі та в Україні, які бачать тільки свій біль, а за його досвід обтяжують лише іншу сторону.

Роман Дрозд

Багато чого було зроблено в цій сфері. Про це свідчать спільні заяви польського та українського президентів, звернення Церков (УГКЦ, УПЦ КПдодано нами) та інтелектуалів (Польсько-український форум партнерства, “Примирення між народами” – додано нами) з обох боків кордону в дусі формули «вибачаємо й просимо вибачення». Ці сміливі кроки, безумовно, проклали шлях, яким потрібно прямувати, щоб будувати спільне майбутнє обох народів; вони, беззаперечно, поліпшили теперішні польсько-українські відносини, та не привели до примирення, на радість ворожих йому середовищ. Не моя роль тепер шукати винних у цій ситуації чи вказувати на якісь об’єктивні причини. Я просто хочу прокоментувати ставлення української громади у Польщі до тодішніх трагічних подій.

Часто можна зустрітися з думкою, мовляв, «Волинська трагедія нас не стосується, тому що це справа Польщі та України». Це означає, що обов’язок розрахунку з трагічним минулим лежить на боці поляків і українців в Україні, а українці у Польщі можуть лише, як максимум, сприяти процесові. Чи це правильний погляд?

Після створення Третім Райхом Ґенеральної Ґубернії, українське населення, що в ній проживало, через прихильність німців отримало можливість відбудувати власне освітнє, культурне й релігійне життя. Цим зайнявся створений у Кракові Український центральний комітет, який розширював свої теренові структури. Засновано українські дитячі садки, початкові та середні школи, дві вчительські семінарії й дві православні дієцезії: краківсько-лемківську й холмсько-підляську. Таких можливостей не мали поляки, а тому вони вбачали в українській громаді привілейовану групу, визнаючи їхню активність за колаборацію з нацистами (а отже за ворожий акт) – оскільки, мовляв, на польських землях «українці будують Україну». В активізації українців не вбачалося їхнього бажання відбудувати національне життя, яке в період Другої Речі Посполитої на цих теренах майже повністю ліквідовано: перестали працювати чи не всі українські школи, поглиблювався розкол серед лемків, поборювалося православ’я на Холмщині, кульмінацією чого стало руйнування або знищення в 1938 р. більше ста двадцяти східнохристиянських святинь. На Волині православним намагалися нав’язати католицизм у вигляді «нової унії» (неоунії).

Українська активність наштовхнулася на польський опір. Наприкінці 1941 р. почалася ліквідація українських діячів, яка в наступні роки посилювалася. Загалом, на думку польських дослідників, що пов’язані з т.зв. «кресовими» середовищами, тоді вбито близько п’ятисот людей. Їхньої смерті не можна нічим виправдати: створення української школи, учителювання або членство в українському комітеті безсумнівно не «тягне» на смерть. Українські активісти, звичайно, зробили помилку в тому, що у своїй діяльності не врахували почуттів польської сторони – але це також не може каратися стратою.

Провження буде …

Автор Роман Дрозд

Джерело: “Наше Слово” №15 від 14 квітня 2013

 

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео