Амброз Ковач у спогадах Теофіля Курилла

Теофіль Курилло

Ким був Амброз Ковач? Був славним мандрівником, жебраком, але не тільки… Його всі на Лемківщині колись знали, залишився він і в пам’яті теперішніх лемків.

Пише про нього у своїх спогадах Теофіль Курилло, автор 14-сторінкового унікального машинопису з 20-х літ ХХ ст., написаних ориґінальною тодішньою лемківською говіркою, під заголовком «Амброз Ковач», який залишився у доньки автора Лідії Курилло.

Автор спогаду Теофіль Курилло (1891-1945), був сином греко-католицкого пароха Фльоринки о. Василя, випускником Вищої торговельної школи у Відні та Яґеллонського (тоді Йосифинського) університету у Кракові, де отримав звання доктора юридичних наук. Працював суддею, адвокатом. Був суспільним лемківським діячем і видатним інтелектуалістом, письменником, публіцистом і автором численних записків та спогадів (писав лемківською говіркою та українською літературною мовою). Особливе значення має (частково публікований) його щоденник з Таллергофа, де був в’язнем три роки. 1945 року (разом з іншими українцями) арештований через НКВС у Кракові і жорстоко тортурований у совєтських катівнях у Кракові (Ринок, 25) і Битомі. Потім ув’язнений у таборі НКВС у Тошку біля Ґливиць, де помер і там похоронений у збірній могилі.

“Наше Слово” публікує спогади за згодою Лідії Курилло. Для більшої прозорості подаємо тільки найбільш суттєві виїмки з тих спогадів (у лапках).

«Амброз – то людина о нещоденнiй натурi». «Той ходак, пiшеход, скиталец, дзяд, бил знаний всюда перед i за Бескидом в кiнци 19 i в началi 20 вiкiв». «Вiн скитался по Лемкiвщинi, яко дивак i мудрець». «Амброза, можна би пiд некотрим взглядом порiвняти зi старогрецьким Сократом, та з Григором Савичом Сковородом». Можна би ще додати, що нагадував також Дон Кіхота.

Амброз (Амвросій) Ковач

Був ще одною з гір в лемківському краєвиді, але не був звичайною горою, тільки зачарованою, мандрівною, горою, яка за справою дивних сил невпинно пересувалася стежками по обох сторонах хребта Бескида, щоб бути всюди і тим чином Амброз Ковач, як ця мандрівна гора, належав до кожного лемківського села. Коли його не стало, ніби забракло тої найбільше знаної всім гори на Лемківщині, гори цікавої, гарної, таємничої і барвистої за своїм виглядом і характером. Літом цілої у квітучим зіллю поміж зеленими травами, одягненої в букову чугу, коли пасла очима вівці і худобу, а взимку в білому кожусі з кудлатих смерекових баранів, яка сходила щоранку з горизонту з сонцем на каркошах, щоб принести трохи тепла лемківським хижам, скуленим від зимна у глибокому снігу.

А тепер щороку, у кінці березня на всіх смереках на Лемківщині, появляються довгі ледові борульки, нагадуючі свічки на різдвяних ялинках, але це не борульки снігового леду – це замерзлі сльози Амброза Ковача, якими плаче за Лемківщиною.

Як згадує у своїх спогадах Теофіль Курилло, «Амброз Ковач помер дня 27 марта 1924 р. в часi страшногоморозу. Його за-мерзнeного знайдено в лiсi меже селом Криве а Воловець, Горлицького повiта. Бiля нього лежала на снiгу „тека з печатками” i палиця „похвалений”. Скулений, а напiлнагий, опертий о дерево, стоял вiн з напiл отвертими очима, а на його лицу проявляло ся щось в родi усмiшки. Здавало ся, що вiн дальше дивиться i прощаєть ся зi своiми верхами, горами, лiсами, селами свойой любой Лемкiвщини. Його тiло похоронено в Волiвци, пов. Горлицi».

«По смерти оточено постать Амброза авреолей легенди, а його приклоникiв названо „Ковачоамброзiйцями”. Як ся давало чути перед 1939 р. вони наміряли поставити хотя скромний памятник на мiсци, на котрiм люта студiнь забрала його. По „хижах” на Лемкiвщинi, по обох хребтах Карпат стари баби з припецкiв i в часi вечорниць, оповiдають молодi, що до цього часу, о пiлночи, можна видiти по наших парiях, вертепах, лiсах i бiля сел самiтну, таємну постать скитаючу ся, а дуже подiбну до Амброза. Видно, що дух його, навет по смерти, безпрестанно вандруєть дальше по Лемкiвщинi, яко дух парiй, вертепiв, лiсiв i сел лемкiвських».

Але читаймо далі деякі фраґменти спогадів Т. Курилла: «Кто з нас, з Лемковщини, не чув о нем. Кто зо старших людей його не знал. Куда i коли вiн не вандрувал. Не било вертепа, париi, вершка, гори, рiки, потока, лiса i мiсцевости на Лемковщинi, по обох хребтах зеленого Бескида, котри вiн би не знал, i своiми стопами не перейшол». «Знали його молоди i стари, бiдни i богачи, єгомосцi, вiйти, учителi, солтиси».

«Дотеп, юмор, бистроумьє Амброза iзображено з поезiї, прозi, i не тiльки в виданнях краєвих, але також заграничних (американських)».

«Вiн носил в карманах своїх письма, котрi осторожно завивал в хустину, або вкладал в теку. Були то письма, котрi давали йому до доручення адресатом на Лемковщинi. Вiдбераючи письмо вiд надавцi – дiставал титулом порта шустку, або i двi, за „марку”, котру сам рисувал».
«Письма доручал точно, в коротень­кiм часi i до рук власних. Дощ, курява, великий снiг/зимно, дощ або спекота в доручанню письма не грала жадной ролi. Амброз таки доручил письмо, навет о пiлночи».

«Вiн передавал письма бурсакiв горлицьких, сандецьких i сянiцьких iх родичам, кревним, знакомим i вiдворотно вiдповiди приносил бурсакам. Не рiдко приносил iм i пакунки з дому i вiдомiсть коли „няньо приiде до сина”».

«На просьбу окружаючих його слушателiв, вiн проповiдувал. Станувши на лавцi, тримал в руцi свою теку, неначе книгу „Апостол” i удавал, що читає посланнє апостольське. Зачинал вiд слiв „Братiє”. Опiсля читал щось в родi Євангелiя, вiдспiвал: „Слава Тебi, Господи, слава Тебi” i вiдгрякнувши, говорил „казанє”. Це виголошувал вiн гладко, живо, з iнтонацiєй, потрясуючи головой i бистро споглядаючи на присутних. Правду кождому говорил в очи. Витикал вади всiм i взивал до поправи, бо страшний суд вже недалеко. По „казаню” сходил з лавки i обовязково питал ся слушателiв: „чи мя не ганите, там ся добрi справил?”».

«Мусимо тямити, що прецiнь Амброз жил в часах переломових не тiльки для Лемкiвщини, але i для цiлой монархiи австрiйсько­угорської. По цей причинi, його кличи мають важнiсть та ще бiльше значiння».

«Мушу добавити, що Амброз рад iнтересувал ся справами народними i переносил вiсти з села до села. В часi „Лемкiвської Республики” вiн зявлял ся на собранiях народних, переношувал письма по громадах i взивал молодь до браня удiлу в життю народнiм».

«Посмотримо на особу Амброза Ковача також i з других сторiн”. „Говорили менi люде, що вiн знался на лiкувальних зелах”. „Вiн взивал молодь, щоби жила пiсля прав натури i гартовала своє тiло, не пила надмiрно алькоголю, не уживала табаку i не пила „кропель Гофмана” (Liquor anodinis Hoffmanni — суміш ефіру зі спиртом, яку застосовували проти болю, що має наркотичні властивості — ред.), котрi, на жаль, з початком 20 ст. робили багато шкоди меже Лемками. Вiн припоминал краянам клич Осифа Сембратовича про тверезiсть i оминання корчми i бил горячим приклонником елєвтерiи» (тут: свобода від хворобливих звичок – ред.).

«Вiн перший усердно збирал вiдтиски всiх печаток приходських, громадських, шкiльних i других i носил iх в своєї „тецi”. Мал iх полну колекцiю i величал ся нею. Вiн зiбрал великий матерял для пiзнання сфрагiстики Лемкiвщини, т. є до науки занимаючой ся iзслiдуванням печаток i iх описом. На жаль, тодi єще не було у нас ученого, занимаючого ся тою дiлянкою науки. З колекцiи Амброза i з дат написаних при вiдтисках печаток можна було усталити також, де i коли вiн бил».

«„Амброз яко мовця сельський”: „В своїх славних „казанях” накланял вiн слушателiв до придержування ся своєй вiри, oбичаїв i народности. Заохочувал кождого до сумiнной працi на своiм постi. Взивал челад до вiрности своiм „газдам i газдиньом”, а тих до батькiвськой опiки i не кривджиння челяди. Нашу молодь упоминал i заохочувал до науки i просвiти, бо „глуптак i бортак свiта не здобуде, а лем пропаде марно”. Хлопчиськам сельським випоминал, що „висте суци до дiвчат, i крадежи та збиткiв, а до книжки, то сте тупи”. Остерiгал молодь перед розпустой i взивал до придержування ся добрих обичаiв. Виступувал протiвко тим дiвчатам, котрi покидали народню, лемкiвську ношу, а приберали ся в тандету, закуповану в мiсточках вiд жидiв. Єгомосьцям некотрим смiло звертал увагу, щоби не вводили политики в церковь, „бо буде зле i раздор меже народом настане” ».

Автор Петро СКРІЙКА

Джерело: “Наше Слово” № 14 від 7 квітня 2013, “Наше слово” №15 від 14 квітня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео


Warning: file_get_contents(http://gdata.youtube.com/feeds/api/users/Beznazvy/uploads?v=2&alt=jsonc): failed to open stream: HTTP request failed! HTTP/1.0 404 Not Found in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 192

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 200