Останні коментарі

Ославиця – село, якого не існує

Ославиця – село Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства (сьогодні Республіка Польща), що у Східній Лемківщині, яке знаходиться неподалік Команчі на польсько-словацькому пограниччі. На північ від Ославиці знаходяться Радошиці, Довжиця, Команча, Репедь, Миків, Душатин, Прелуки, Балигород, а на підвень – Смільник, Лупків, Манів, Воля Мигова, Бальниця Зубряче. Сьогодні це село, якого не існує.

Через село Ославиця текло три потічки – Ославичок, Бистрий і Деркач. За селом, в урочищі Долішняни, вони обєднуються в одну річку з однойменною назвою Ославиця, яка в селі Репедь впадає в Ославу.

Біля Ославиці було три гори – Терпях, Фігура і Верх (або Довгий). Від середньовічних оборонних споруд часів Галицького князівства X-XI століття або так званої карпатської лінії оборони на зразок західноєвропейських рицарських садиб-замків залишились тільки місцеві топоніми із назвою “Фігура” або “Вежа”.

Походження назви

“Правдоподібно, що на тих землях проголошували християнство учні словянських апостолів Кирила і Мефодія Ослав і Візіног. Дехто з учених повязує назви річок Ослава і Ославиця, які впадають до річки Сян, а також села Ославиця з іменем Ослава” – зазначено у церковному календарі на 1969 рік (Варшава, 1968, с.118).

Найбільш вірогідно, що назва села криється в сивій минувшині нашої історії ще з дохристиянських часів. Одним з найдревніших божеств у русичів-русинів (пращури українців) була Слава – богиня воєнної перемоги та мисливської удачі. Очевидно, що у цій місцевості було святилище богині Слави, яке називалося Славиця. Протягом віків поселення тут лемків назва села трансформувалася в “ось тут була Славиця, ось Славиця”, що в кінцевому варіанті сформувалася у відому сьогодні назву села Ославиця.

Історія села

Хати у селі були розміщені вздовж річок та залізничної колії неподалік одна від одної. Певна група хат (близько 10-12 хиж) мала свою топонімію, а саме: Долішняни (у нижній частині села), Денисівка, Цапівка, Дурняківка, Горшняни, Нестерівка, Антонівка, Млачки, Кудлівка, Законівка тощо. Вулиць як таких не було, дороги вели до кожної хати окремо. Свої назви мали поля, на яких господарювали ославичяни: на Верші, за Верхом, Довгий, за Довгим, Городки, за Городками, Підославички, Терпяхово, Бусинів кут, Ліщини, Прислуп, Вербадзів Лаз, Олінь. Центром села називалась Нестерівка, де знаходилась церква святого архистратига Михаїла та корчма.

Церква збудована у 1846 році з каменю, трьохбанна. Середня баня церкви була знищенна під час німецько-радянської війни у 1944 році, коли через село проходила лінія фронту і більше місяця проходили важкі бої. У 1946 році під час депортації мешканців села церква була пограбована польськими вандалами. У 1947 році нова влада зробила з церкви кошару для овець, стада яких випасали поряд. З часом з даху зняли бляху, а в 1972 році підклали міну і висадили церкву у повітря. Каміння з неї розібрали на будівельний матеріал. Сьогодні на місці села пасовище.

Влада у селі була в особі солтиса, якого обирали й призначали у кожному селі. А війт був один на шість сіл. Його канцелярія знаходилась у селі Команча і охоплювала Ославицю, Радошиці, Довжицю, Репедь і Чистогорб.

Під час Першої світової війни біля Ославиці проходила лінія фронту, так само як і пізніше під час ДСВ. Різниця тільки у тому, що у 1915 році село було цілком під владою росіян, а в 1944 – воно було поділене між німецькою та радянською зонами. У роки ПСВ автрійці тримали оборонні позиції на найвищій точці гірського масиву біля Ославиці – горі Фігурі. Через село проходили російські, румунські, німецькі, угорські війська. Якщо останні були нажорстокіші, то перші ставилися до селян лояльно. Мешканці Ославиці також брали часть у війні, частина з яких служила у рядах австрійської армії, а інші – у першому полку Українських Січових Стрільців (УСС).

Після розпаду Автро-Угорської імперії у грудні 1918 року було утворено Східно-Лемківську (Команецьку) республіку у складі 33 сіл, у тому числі Ославиці, яка проголосила про входження до складу Західно-Української народної республіки (ЗУНР). Проте лемківська республіка проіснувала недовго, два місяці, і 24 січня 1919 року припинила своє існування.

У 1944 році, коли лінія фронту поділила село на дві зони окупації. Поля і вулиці були перериті окопами. Люди будували у своїх обістях землянки-бункери, щоб захиститись від куль, снарядів та бомб. У жовтні під час цих боїв в Ославиці згоріло пять хат, а саме Рудого, Брили, Шарпані, Антоніва та Сікели. Після того, як німці відступили з села на захід та приходом радянських військ, розпочалвся примусий призов усіх чоловіків придатних до війська до лав Червоної Армії. В результаті на фронті загинули Шарак Гринько, Хвостяк Гриць, Єдинак Стефан, Паньків (Гац) Іван, Паньків (Гац) Федір, Качишник Гриць, Бесарабчик Федір, Мисник Стефан, Гавуляк Іван, Дурняк Гриць, Савко Андрій, Барна Іван, Маткевич, Юрів Петро, Сторожко Дмитро, Хампелів Федір, Антонів (Сікелів) Стефан, Антонів (Волянський) Михайло.

Власну боротьбу з окупантами вели загони УПА, які почали формуватися у період німецької окупації, діяльність яких сягнула найбільшого розмаху в часи радянської окупації. У рядах УПА загинули Лазьо Василь (один з командирів, частина якого дислокувалась біля села Балигород), Антонів (Волянський) Іван, Семко Денис, Антонів Василь, Гучка Томко (циган), Антонів Іван,  Каганишин Іван, Сабран Іван. У 1939 році у боротьбі за Карпатську Україну загинув Каганишин Василь.

Під час ДСВ 1944-1946 роках, після підписання Угоди між УРСР та ППР про обмін населенням (1946), розпочались перші переселення лемків з рідних земель. Станом на 27 квітня 1946 року в Ославиці нараховувалось 132 українські родини. Вони повинні були добровільно виїхати до УРСР. Дорога страждань пролягала через села Команча, Репедь, Куляшне, Чайшин вздовж річки Ослава до містечка Загіря. Тут працювала змішана польсько-радянська переселенча комісія, що займалась формуванням виселенчих ешалонів до радянської України. Таким чином частина мешканців Ославиці опинилися у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській та Одеській областях. Тим ж, кому вдалося пережити виселення до УРСР, вже через рік, в рамках війської операції “Вісла” (квітень-липень 1947), було депортовано на північні та західні понімецькі землі Польщі. В результаті висиленчих кампаній 1944-1947 років Ославиця обезлюдніла. Село зникло з політичної карти. Сьогодні про існування тут села нагадує хрест та ніким недоглянутий цвинтар.

Культура

Ославиця була національно свідомим українським селом. У селі діяла “Просвіта”, якою керував Іван Паньків. Товариство було не тільки культурницькою, але й економічною організацією і мала свою торгову точку – кооперативний магазин, в якому рподавала Тетяна Шарах (від Щефрових). Цей магазин був розміщений на обісті Андрія Кушніра. “Просвіта” мала свою читальню, в якій збиралися свідомі селяни, проводили читання, співали.

Була у селі своя українська школа, навчання у якій проводилось українською мовою, особливо в часи німецької окупації. Незначна частина жителів Ославиць були так званими москофілами-русинами, які заперечували приналежність до українського етносу та української греко-католицької церкви, і виступали за московське православя. Таких було шість осіб – Шарах Гринько, Шарах Дмитро, Пештрик Петро, Величко Іван, Шарах Марія, – які ходили на свої зібрання у сусіднє село Лупків, де москофіли становили більшість і ними керував прибулий священник з Росії.

Населення Ославиці було практично цілком українське. Поляки жили лише на залізничних станціях або біля рампи, де і працювали. У селі було лише три польські родини – Новак, Сівак і Курцаба. Ні в Ославиці, ні в довколишніх селах не було костелів. Було пять циганських та пять єврейських родин. Цигани були прекрасними музикантами і мали українсткі прізвища – Томко, Максим, Гриньо Гучок. Перший з них, на прізвисько Циганський, був чудовим ковалем і мав власну кузню. Його син Гриньо воював у лавах УПА і загинув під час ДСВ, а ще один син Максим і дочка Марта були депортовані з іншими мешканцями села в Тернопільську область. Євреї переважно займались торгівлею або так званим генделем: Хаїм скупляв у селі ліс телят, Лейба – тримав корчму, Ройзя та її сини – були столярами, Гена – тримав магазин, а Лузер – гендлював кіньми.

Перед війною українці вже самі почали організовувати свої кооперативи, обєдгувались і обирали з поміж себе голову, який організовував торгівлю як родовольчими так і промисловими товарими.

У Команчі, що за 7 км. на північ від Ославиці, раз на тиждень був великий базар, на якому продавли коней, корови, свині, кури тощо. У Буківському базар відбувався щочетверга.

Побут

У довколишніх краях було багато лісів, особливо великий (до 1 000 га) був біля річки Ославиці. Лісове урочище під назвою Бескид було розташоване біля словацького кордону в долині, де була корчма. Другий ліс, дещо менший, називався Вербазьовий Бескид, і також тягнувся до кордону із Словаччиною. За часів Австро-Угорщини ліси були панськими, а після Першої світової війни громада села їх викупила і вони стали громадською власністю. За ліс громада платила державі податок. Якщо комусь з мешканців села потрібно було ліс для будівництва хати чи для палива, то йому виділяли лісоматеріали, за що потрібно було платити в громадську касу. При цьому ніхто в лісі не заготовляв дрова, а рубав коли виникала потреба і в основному зимою. Найпоширинішою у лісах Ославиці була ялиця, яка сьогодні тут більше не росте, менше бук, а в Радошицях, Микові тощо – бук та вільха.

Мешканці Ославиць переважно займалися тваринництвом, рільництвом, хліборобством та садівництвом. Найчастіше на господарстві тримали та розводили корів, овець, коней, свиней, кури, качки, гуси та бджіл. На зиму заготовляли картоплю, капусту, цибулю, горох, боби, озиме жито та пшеницю, ячмінь, гречку, просо, овес, льон, конюшину, гриби, ягоди, шипшину, фрукти. Біля кожної хати тримали сад, в яких вирощували яблука, сливи, груші, черешні, трускавки, гергецки (агрус).

Грунти у цих крях були малородючими, глинистими, жовтуватого кольору, важкими для обробітку. Дуже багато було каменю на полях та перезволожених ділянок. Люди навчилися поліпшувати родючість шляхом посіву на зелене добриво таких культур, як конюшина (команиця) та люпину (любін). Серед знарядь обробітку землі були лише плуг і борони. Тяглова сила – коні. Система обробітку землі перелогова, коли один рік поле лежить неоране до весни. Це поле називали парниця. Восени парницю орали і сіяли жито.

Домашній інвентар був дуже різноманітний і в основному виготовлявся в селі. Зокрема, деревяні ємкості для квашеної капусти (на 1, 3 і 5 центнерів), на хліб замішували у діжі, коровам запарювали корм у цебрику, для миття посуду також були цебрики, воду носили в коновках (відрах). Для обробітку землі виготовляли мотики (сапи), для молотьби використовували ціпи, косили косами. Були молотарки, а в деяких господарів – млинок. Важливим домашнім ропмислом було ткацтво, а тому майже у кожного був ткацький верстат, на якому з льону та конопель ткали для пошиття одягу. Крім полотна, виробляли значну кількість сукна для пошиття верхнього одягу. Поширеним ремесло було кушнірство, яке починалось з обробки шкіри, з якої виготвляли різноманітні речі. Із бичої шкіри шили ходаки – літнє взуття, що виготовлялося з суцільного шматка шкіри. В Ославиці виготовляли гонти для покрівля даху та будівельний матеріал з глини. Посеред села стояв тартак з водяним приводом для розпилювання деревяних колод на дошки.

Джерело: Ославиця. Лемківщина до і після етноциду та депортації українців у 1944-1947 рр. / Антонів С., Антонів В. – Вінниця, 2006. – 136 с.

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

3 коментарі до Ославиця – село, якого не існує

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео