З минулого села Полонна. Частина третя

Продовження спогадів Степана Ананевича про село Полонна у Східній Лемківщині. Остання третя частина.

Фронт пересувався на захід і таким чином наприкінці 1944 р. Закерзонський край був звільнений від німецької окупації, але унаслідок Ялтинських домовленостей його відлучили від решти українських земель і приєднали до польської держави. Водночас в силу польсько-радянського договору вирішили переселити закерзонських українців на територію Радянської України. На користь такого переселення почалася тепер широкомасштабна пропаґанда; проте вона не мала великого успіху, бо лише невелика кількість закерзонців піддалася намові добровільного виїзду зі своїх рідних земель. Так було і в Полонній, де аґітатори умовили сім’ї Анастасії Ананевич, Івана Ананевича, Івана Хиря, Дмитра Вархоляка, Івана Осіва, Дмитра Крика та цигана Максима Льоля. Вони разом виїхали на Миколаївщину в грудні 1944 р. (цигани якимось чином досить швидко повернулися).

Тим часом завершувалася «місія» радянської влади в селі, отже капітан мусив зробити ряд важливих рішень. Спочатку розпустити рекрутську комісію, яка стала зайвою, бо всі боєздатні місцеві мужчини вже були на фронті. Потім обдумав справу поліцейських службовців, які також не були йому потрібні, оскільки капітан звідси вибирався, проте не розпускав їх, бо в нього був план загнати їх тепер на фронт. Капітан скликав своїх хлопців до полонського двору, нібито на важливу нараду, а тоді наказав їм скласти зброю і, крім кількох довірливих «ветеранів», загнав усіх в армію та відправив на фронт. Під час підготовки до виїзду капітанові довелося вирішувати й деякі особисті справи, зокрема питання своєї «сезонної дружини». Він не думав брати її з собою, він просто її покинув, бо в новому осідку свого штабу, я думаю, мав намір знову «женитися».

З виїздом капітана та його штабу в селі та в околиці стало спокійніше, але, на жаль, цей спокій не тривав довго, бо вже на початку літа 1945 р. з’явилися перші ознаки лихоліття – на українські села почали нападати польські грабіжники з Буківська і Небещан. Спочатку то були нічні, а потім уже з участю війська денні рейди, у ході яких нападники грабували майно, катували людей і палили їхні садиби, а влада, якщо не сприяла, то напевно не заважала їм. Позбавлені захисту селяни почали формувати самооборону у вигляді варти, чергові якої стежили за рухами польських банд і сповіщали про напади, щоб жителі зі своїм майном і худобою змогли вчасно заховатися в лісі. Звичайно, не всі і не завжди встигали втекти і через це вони втрачали все, але й ті, що встигали, часто не мали куди вертатися, бо їхні садиби вже були спалені. Діючи самотужки і без засобів захисту, самооборона не мала змоги берегти своїх земляків, тому її вартові почали приєднуватися до партизанського руху, щоб спільно протидіяти бандитським нападам.

Одним із перших полончан, що пішов у ряди повстанців, був Петро Гойсан–«Ворон», який служив у боївці Служби безпеки, а після 1947 р. прорвався в Німеччину, звідки як розвідник повернувся до Польщі. Був арештований 1954 р. і засуджений на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, з якого, проте, через 15 років він був звільнений. Услід за «Вороном» пішли інші, а саме: Петро Цалинський–«Орлик», Мирон Мицьо–«Дух», Андрій Мицьо–«Верниволя», Іван Стецько–«Калина», Василь Стецько–«Громовенко». Усі вони згодом опинилися в Північній Америці. Трохи пізніше в партизанські ряди пішли служити Михайло Михайлів (потім жив в Австрії), Дмитро Базар (проник в Україну), його брат Михайло Базар (потрапив у концтабір у Явожні) та Іван Галаса, який досі живе в Польщі. Дещо пізніше приєдналися до повстанської боротьби Дмитро Галаса–«Граната» (служив у сотні «Хріна»), Степан Дидзик, Михайло Левицький (сотня «Хріна»), Теодор Писик, Дмитро Паньків, Василь Прядка (сотня «Хріна»), Михайло Старошак (сотня «Хріна»), Василь Шийка, Петро Шийка та Юрій Ференц, які всі загинули в боях або пропали безвісти.

У Полонній повстанський рух мав свою станицю, якою керувала Катерина Лозик з нижньої частини села. Вона була заслана в Явожно. У горішній частині ті ж самі обов’язки виконував Степан Ананевич та Іван Осів, які під час акції «Вісла» прорвалися в радянську Україну й там співпрацювали з розвідником П. Гойсаном–«Вороном». Тепер українське населення вже не було зовсім беззахисним, оскільки польські нападники часто зустрічали опір від збройного підпілля. Здебільшого це були невеличкі сутички, але деколи були й серйозні бої, після яких військовики­поляки брали реванш у цивільного населення і вдавалися до масових убивств.

Український голокост у Полонній

До Полонної наближалася депортаційна акція «Вісла», про що сповіщали нічні сяйва палених українських сіл. Невдовзі жах досягнув сусіднього с. Карликова, де вночі на початку січня 1946 р. польський військовий загін під командуванням полковника Станіслава Плюта замордував 32 мешканців та спалив більшість хат, і якби не прийшла на відсіч чота «Граня», то, мабуть, жоден житель не залишився б живим.

Незабаром після тих трагічних подій почалися напади на Полонну окремих військових загонів, які вели брутальні депортаційні рейди. Їхньою першою жертвою став на початку березня 1946 р. Іван Базар, якого застрелили на порозі власної хати. Поруч нього добили щойно пораненого підлітка Петра Біроша, в якого польський вояк стріляв як у мішень, а підтримувати цю людську мішень у відповідній для стріляння позиції вояки примусили сусідів Григорія Стецька та Степана Базара. Трохи далі інший польський вояк ударом карабіна вбив Михайла Мисика, коли той утікав. У горішній Полонній бандити знущалися над цілком недужим Ільком Леньом, якого полили борщевим квасом і він замерз. Поляки спалили тоді майже все село й убили 8 жителів. Це були Дмитро Вархоляк, Ілько Леньо, Михайло Мицьо і його дружина, Михайло Мисик, Михайло Лука, Юлія Шеремета і Юлія Воротило, яка загинула, бо хотіла зберегти свою корову, прив’язавши її до себе шнурком. Загарбник не здавався, пострілом убив жінку, а мотузку відрізав багнетом і здобич забрав із собою.

З того часу подібні напади здійснювалися частіше, під час них військо вбило наступних жителів: Івана Грицька, Івана Кремця, Фенну Микету і Андрія Турнака. Убитих селян хоронили де попало, без надгробників та без релігійної церемонії, бо в селі вже не було священика, який втік від польських бандитів у Словаччину. Напади припинилися аж тоді, коли Полонна була знищена, а 70% мешканців виселили на схід.

Унаслідок жахливого терору польського війська частина полончан була вимушена податися на радянську Україну, а решта, яка заховалася в лісі, обережно поверталася на руїни своїх домівок з надією, що депортаційна акція вкінці буде припинена. Їхні надії виявилися ілюзією, бо вже наприкінці квітня в селі знову з’явилися зловісні польські солдати – щоправда, не виганяли людей, але робили поіменний список сімей і назначали дати їхньої депортації. Однак не всіх жителів занесли в депортаційний список, оскільки частина з них у той час переховувалася в лісах, але від того не було їм легше, вони ще не знали, що їх чекає.

Десь на початку червня вояки з польського військового загону зайшли в садибу господаря Андрія Прядки. Шукаючи бандерівців, військовик знайшов… корову, яку негайно хотів узяти, але тут заступилася господарева дружина Анастасія, що спричинило сутичку, внаслідок якої розлючений військовий підстрілив її. На допомогу пораненій дружині поспішив переляканий чоловік, але в ту мить ударом карабіна по голові його повалив напасник і водночас з­за пазухи нещасної вирвав закривавлені гроші, а потім ще й корову. Відтак разом з іншими вояками покинув село.

Після кожного нападу якась кількість жителів Полонної здавалася; забираючи свої залишки, вони покидали рідне село і подавалися до пункту депортації в Загір’ї, але в дорозі нападали на них поляки і нерідко забирали в них останню корову чи коня. Таке лихо спіткало Григорія Стецька, у якого за 5 км до Загір’я польський військовий забрав єдиного коня. Тоді обкрадений запряг у віз себе та дружину, і самотужки з п’ятіркою дітей добрався до місця призначення.

Бувало, що люди не доїжджали до того місця, бо повертали їх назад свої партизани. Так не доїхав один з полонських транспортів, який повернула сотня «Хріна» до села, де на придворному майдані командир скликав мешканців і в їхній присутності наказав порубати всі вози та зробити з них вогнище, а тоді взяв слово і пригадав присутнім, що це українське село, що це їхня вітчизна і не годиться покидати його.

У той самий час у парку неподалік двору боївка «Гуцула» стратила через повішення трьох жителів села: Йосифа Мацедонського, Ілька Турка та Єнджея Хшонща, яких визнали донощиками, хоч згодом виникли припущення, що екзекуція могла бути зведенням особистих розрахунків. Жорстоке палення возів і жахлива розправа над імовірними зрадниками лише погіршила і так досить драматичну ситуацію селян, яким у тих умовах депортація могла здаватися кращим варіантом, ніж безнадійна боротьба з нею.

Тимчасом їх очікувала нова акція, відома під назвою «Вісла», яку режим готував задовго до закінчення жахливої депортації, ще восени 1946 р. Метою злочину була етнічна чистка Закерзонського краю. Гуртуючи захоплених, військо направляло їх до збірних пунктів, а водночас арештовувало підозрілих у співпраці з українським підпіллям. Так було в Полонній, звідки відправлено до збірного пункту в Щавному 72 сім’ї. Тут до списку підозрілих зараховано Миколу Вархоляка, Михайла Базара, Теодора Лозика, Андрія Лукача, Анастасію Шимську, Василя Шимського, Михайла Шимського та Параскевію Шимську. Їх негайно арештували і вивезли до Явожна, у концтабір. Засадили до в’язниці Катерину Лозик (відбувши покарання, повернулася додому, відтак еміґрувала в Канаду) та Андрія Лукача, якого засудили на смерть та виконали вирок. Решту мешканців запроторили в товарні вагони і відправили на північ Польщі, здебільшого в район Кошаліна, а також Ольштина. Село стало безлюдним і перестало працювати, щезли й останні будівлі, які спалило польське військо. Залишилися дзвіниця і церква, яку перетворили на військову стайню.  З часом армія покинула її, а грабіжники здерли з неї бляху. Багато хто в громаді вважає, що той злочин скоїли хлопці з Височан. Мур, що оточував церкву, розібрали польські хлопці з Буківська.

Невдовзі влада вирішила заснувати в селі державну ферму «пеґеер» (поль. PGR). Збудували господарські будинки, зокрема корівник і стодолу, церкву перетворили на склад. Водночас вирішили, що на господарстві будуть працювати в’язні з недалекої прибишівської тюрми, отже селяни були зайвими. Однак згодом на ферму прибуло кілька польських сімей, а наприкінці 60-х рр. працівниками пеґееру стали й колишні полончани Ілько Стецько і Стефан Коцан разом з сім’ями, що вернулися з депортації. Тепер вони проживали на рідній землі, але все ж таки в чужому і не дуже дружньому оточенні, тому радо вітали й пригощували земляків, які приїжджали побачити колишнє село і відшукати місця свого народження, сліди ж їхні здебільшого були вже стерті.

Позбавлені свого храму, полончани ходили молитися під дзвіницю, оскільки там ще стояв хрест. «Rusi?ski» хрест почав тоді заважати – дратував одного з польських мешканців Небещан, і він вирішив його звалити. Він зробив це. Коли звалив хрест, тоді сам впав на землю і зламав хребет, помер у лікарні. Тим часом почала валитися комуністична система, а з нею – і полонський пеґеер, який остаточно розбазарили на початку 90-х рр., а землю розкупили державні посадовці. Розвалилася церква, цвинтар майже зник, село поросло бур’янами.

Автор Богдан Гук

Джерело: «Наше слово» №3, 16 cічня 2011 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

2 коментарі до З минулого села Полонна. Частина третя

  • Світлана висловився:

    Доброго дня. Мої пращури теж проживали у селі Полонна під прізвищами Верхоляк і Воротило. І дещо з вищенаписаного не являється для нас правдою. Можливо автор хотів зацікавити читача або це просто однофамільці.

  • Taras
    Taras висловився:

    Це авторське бачення. Не виключаю розбіжності. Ми тільки лише починаємо дізнаватися правду про нашу історію. Маємо це робити спільними зусиллями. Якщо у вас є спогади надсилайте їх нам.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео