З минулого села Полонна. Частина перша

Передруковуємо з “Нашого Слова” спомин Степана Ананевича, уродженця села Полонної на східній Лемківщині. Автор народився в ньому 1 січня 1936 року. Унаслідок акції «Вісла» 1947 р. був депортований на Кошалінщину, у повіт М’ястко, згодом еміґрував до Канади, де у 2009 році  закінчив писати свій нарис історії рідного села.

Степан Ананевич написав «З минулого села Полонної» дуже густим, фактографічним і безпристрасним стилем. Зокрема, цінною в нашій повоєнній деперсоналізованій історії є велика кількість прізвищ полонських діячів міжвоєнного періоду та жертв ІІ Світової війни – чи це жертви ІІІ Рейху, СРСР чи Польщі. Читач отримує завдяки авторові спомину змістовний виклад минулого в тому місці, яке досі не мало надто багато щастя на очевидців.

* * *

Частина перша

З давноминулих літ

Старовинне українське село Полонна лежить на полонині північного схилу Карпат, у Сяніцькому повіті в Нижньому Бескиді – там, де кілька гірських струмочків зливаються в річку Полонку, що спливає в ріку Ославу. Село зайняло собі висоту 400 м над рівнем моря, оточене невеликими горами, з яких найвища на півдні – це Репідський верх (706 м). Друга на півночі (685 м) межує зі с. Кам’янним. На східному боці, неподалік с. Височан, стоїть гора Ділець (570 м), а найменша – на заході –  зветься Кругла (неповних 505 м).

Руїни цекрви Покрови, 2003. www.pslava.info

Полонна була заснована за волоським правом поселення, перша згадка про неї походить з 1400 р., але могла виникнути раніше, ще за часів Київської Русі, оскільки її назва має український родовід. На початку XV ст. власником села був Стечко з Тарнави. Тоді в селі був двір з оборонним валом. З часом виникла і церква, перша згадка про яку датується 1488 р. За місцевим народним переказом, татари спалили церкву разом з віруючими і священиком. Згодом на її місці полончани поставили каплицю, яка служила вірним як храм до 1790 р., коли за сприяння тодішнього власника села, Антона Трусколяського, збудовано муровану церкву з гробницею та окружним кам’яним муром. Пізніше виникла також мурована дзвіниця та муроване 6-кімнатне приходство з господарськими будинками, якому належало 38 га ґрунту. Нащадки згаданого власника села, А. Трусколяського, панували в Полонній принаймні до 1910 р., коли двір став власністю греко-католицького священика з Сянока о. Омеляна Константиновича.

За зразком інших гірських поселень, Полонна розділювалася на горішню і нижню частини, посередині яких стояв двір, школа, церква, каплиця, а також домівка і корчма. До початку ІІ Світової війни село налічувало 200 хат і майже 1300 мешканців – майже всі українського роду, тому що неукраїнськими були одна польська, три жидівські сім’ї та одна циганська. Полончани здебільшого не визнавали себе лемками, давніше називали себе русинами, а ближче до наших днів – українцями. Моя родина проживала в горішньому кінці, сусідуючи з сім’єю Андрія Лукача, замученого потім у Явожні, та Михайла Кремка.

Під час І Світової війни жителів села не оминули репресії. До табору в Талергофі були вивезені два москвофільські активісти: вчитель Константин Гриняк і парох Володимир Заяць, а також дяк і громадський діяч, присяжний районного суду з Буківська Яків Ананевич. Царська армія захопила західну Галичину, але незабаром утратила майже все захоплене. На цю пору український провід став діяти ефективніше і створив військову формацію «Січові стрільці». До цього галицького формування з Полонної вступили Іван Гакан, Іван Гойсан, Ілько Демчур, Іван Цалинський та, можливо, інші.

Поміж двох війн

По війні в Полонній, за сприянням польської влади, москвофіли під проводом вчителя Гриняка та пароха Заяця, які щойно повернулися з Талергофа, виступили проти українського національного відродження. Вони переконували мешканців, що русини – вірою та кров’ю споріднені брати великоросів, а тому засновування українських організацій – недоцільне. Не мали успіху: до них приєдналося лише декілька селян, зокрема Іван Кутен – «Мирдак», Михайло Лозик – «Рідуш», Олександр Пилат і Андрій Старошак. Москвофіли все-таки не здавалися, аж несподівано помер Гриняк, а його соратник о. Заяць трагічно загинув, долаючи бричкою річку Сянічок. Водночас у село прибула нова вчителька, Ярослава Павлюк, та новий парох, о. Володимир Колинський. Вони швидко здобули громадську повагу, а москвофіли провалилися.

Ще до вищезгаданих подій у Полонній на національній ниві працював Олексій Галущак, випускник загальноосвітніх курсів у Перемишлі. За його ініціативою наприкінці 1925 р. організували церковний хор, а через рік – господарчий кооператив «Надія». Перешкод ці почини не зустрічали. За ініціативою нових активістів і за матеріального сприяння власника місцевого двору Володимира Константиновича в селі виник ряд громадських організацій та творчих гуртків: хоровий і танцювальний під проводом правника Бойка з Буківська. Влаштовано також громадську  світлицю й читальню, де, крім книжок, люди читали «Батьківщину», «Діло», «Зорю», «Надію», «Нового приятеля», «Новий час» та іншу пресу. За ініціативою вчительки Я. Павлюк та о. М. Гайдука і за фінансового сприяння кооперативу «Надія» була заснована дитяча бібліотека й дитячий музичний ансамбль, яким керував сам священик.

Поруч з культурною діяльністю йшла освітня робота; тут ведено загальноосвітні курси, а також практичні курси вишивання, трикотажу і куховарства. У той самий час вела роботу й «Надія», що займалася сільськогосподарською справою. Під її патронатом працювала кооперативна крамниця, якою завіду-вав Олександр Галущак. Пожвавилася й розважальна діяльність. Заходами «Просвіти» і молодіжної спілки «Луг», яку очолював Дмитро Кряк, відбувалися осінні фестивалі з нагоди храмового свята і весняні концерти на пошану Тараса Шевченка, які з кожним роком набували більшої популярності.

Дзвіниця, 1987. www.pslava.info

Розвиток суспільно-культурного життя полончан, зокрема їхнє національне пробудження, польська влада пояснювала собі політично. Москвофіли тепер стали її союзниками і радо зводили наклепи на громадських діячів, за якими влада пильно стежила. Спочатку залякувала їх, а потім нав’язувала спровоковані штрафи, обвинувачення й судові процеси. Перші негаразди почалися під час виборів до сейму 1928 р. «Надія» фінансово підтримала тоді Василя Подубинського. За українського кандидата проголосувало 72% жителів Полонної. Першою жертвою політичних репресій стала популярна вчителька української мови Я. Павлюк, яку, за доносами Івана Кутена, відправили в невідомому напрямку, а на її місце призначили польськомовну вчительку Яніну Рибак. Таким чином у селі не стало українського вчителя, бо двоє інших, тобто Юзеф Кравчик і Евгенія Рибак, також були поляками.

Політичним дисидентом, усупереч своєму бажанню, став парох Гайдук. Його обвинуватили в поширенні українського націоналізму, бо розповсюджував серед школярів дитячі журнали «Дзвіночок» і «Світанок». Пароха подали в суд. Хоч обвинувачення і виявилося хибним, то йому дали догану за перевищення обов’язків. Нарешті, коли влада створила пастку Апостольської адміністрації Лемківщини, владика о. д-р Василь Масцюх наказав проголосити по храмах своє пастирське послання – пропольське та москвофільське. Нічого дивного, що під час того, як о. Гайдук читав це послання в церкві в Полонній, вірні покидали храм. Непокора вірних стала причиною того, що згодом режим домігся його відставки і призначення нового, більш байдужого до національних справ пароха, о. Володимира Дубляницю. Він цікавився розвагами, а громада не цікавилася ним.

Польська влада пильно стежила і за іншими діячами, а водночас шукала союзників для протидії національних зрушень і до активізації пропольських акцій. Щоправда, вона вже мала своїх союзників-москвофілів, але вони не мали авторитету, тому режим, вживаючи різних махінацій, намагався звабити нових, більш надійних прихильників. Спостерігаючи за інтриґами режиму, громада помітила, що до таких жителів села, як Іван Гойсан, Дмитро Ксьондз, Іван Мицьо і Тимотей Мицьо, влада ставиться толерантно, а то і прихильно, оскільки Іван Гойсан безкарно займався контра-бандою, а Іван Мицьо якимось чином отримав державну роботу дорожника.

Спираючись на своїх союзників, влада задумала заснувати в селі польську парамілітарну організацію «Стшелець», комендантом якої мав стати Іван Гойсан – в обмін за толерантне ставлення влади до його нелеґального бізнесу. Установчі збори мали відбутися на початку літа 1930 р., але до того часу активісти «Лугу» Олександр Галущак, Дмитро Кряк і Стефан Ананевич провели аґітаційну роботу за недоцільність такої організації, унаслідок чого акція «стшельці» провалилася, бо на збори, крім потенційного коменданта, не прийшов ані один юнак. На конкуренційних молодіжних зборах вирішили знехтувати польську організацію та створити власну.

Поразкою влади стали вибори до сейму 1935 р. Влада почала кампанію за свого кандидата. Його підтримали москвофіли та навіть сам Степан Макух, комуніст і захисник «русинських хліборобів» родом з Туринського. Однак 90% мешканців Полонної проголосувало за український список, коли проурядовий підтримало тільки 8% виборців.

У відповідь влада знову взялася за провід села. Репресії зустріли тим разом Олександра  Галущака, якого карали штрафами й арештами. Він не здавався, режим, імовірно, запроторив би його в концентраційний табір у Березі-Картузькій, тож Галущак був змушений податися на еміґрацію в Уруґвай. Виїхав 1936 р. Утрата провідного діяча була дуже відчутна в громаді, проте його друзі не здавалися й продовжували змагання за громадські права і національну гідність.

У сфері культурного життя новим активістом став Іван Мицьо. Будучи на державній посаді, він тримався далеко від національного руху, але коли його звільнили, відразу став членом «Просвіти» й почав роботу з драматичним гуртком. Невдовзі полончани могли побачити на сцені «Дай серцю волю…», «Наймичку» та «Катерину».

Паралельно зі суспільно-культурним розвитком ішов процес сільськогосподарської діяльності. Селяни поступово вдосконалювали свої господарства, купували нову аґрарну техніку, засвоювали нові хліборобські методи і вживали нові види добрив, вирощували нові види зерна і бульби. Тут важливу роль зіграла ділова організація «Надія», яка постачала господарям матеріали та професійні поради. У пригоді на юридичному полі ставали українські адвокати д-р Остап Жук та Володимир Константинович.

 

Продовження читайте ось тут

 

Автор Богдан Гук

Джерело: «Наше слово» №1, 2 cічня 2011 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео