Останні коментарі

Волинь-1943: погляд через 70 років

Складнаісторія нашої країни ввібрала в себе низку подій співжиття польського та українського народів, де життя чи смерть часто ставали перепусткою в майбутнє, в якому вчорашні друзі, сусіди й навіть рідня виступали вже запеклими ворогами. Великого розголосу в середині минулого століття (але ненадовго, через закритість тоталітарної системи) набула Волинська трагедія 1943 р., в оцінці якої до сьогодні немає єдиної думки — як серед науковців, так і на державному рівні. Цього року минають 70-ті роковини трагедії. Отже, мусимо врешті-решт визначитися, зберігши при цьому наші добрі відносини з Польщею.

Мені, як громадянину України, волинянину, це питання особливо болить. Я народився на Волині, в міжвоєнній Другій Речі Посполитій. Закінчив чотири класи польської школи (українських просто не було). В селі мешкало лише декілька польських родин — селяни і вчителі, які часто гостювали в нас удома, бо батько-священик вів у школі уроки Закону Божого, і це були його друзі і колеги по роботі.

Закінчивши у Львові інститут і відпрацювавши 15 років на Львівщині, згодом, уже як науковець, буваючи на міжнародних форумах, заприязнився із багатьма вченими, зокрема польськими професорами, з якими й сьогодні підтримую добрі стосунки й дорожу ними. Спілкуючись із зарубіжними колегами, не раз переймався запитанням: чому ми боїмося торкатися своєї історії, а точніше — нав’язаних нам міфів? Невже ми не можемо спокійно все з’ясувати, адже нашої особистої провини в трагедіях минулого немає і не могло бути, бо ми тоді були малими дітьми.

Згодом я зрозумів, що Волинська трагедія стосується не лише українців і поляків, а всієї європейської цивілізації, і головні її причини слід шукати в подіях 20—30-х років ХХ ст., пам’ять про які міцно закарбувалась у свідомості українців і, мабуть, поляків також…

Після закінчення Першої світової війни, протягом листопада 1918 р. — серпня 1919-го, на Східній Галичині, де українці становили більшість населення, існувала Західно-Українська Народна Республіка. Але в нерівному поєдинку з новонародженою Польською державою, підтримуваною країнами Антанти, насамперед Францією, галичани зазнали поразки, і українські землі аж до Збруча були анексовані.

Водночас унаслідок поразки Української Народної Республіки у визвольних змаганнях 1917-1921 рр., союзником якої на останньому етапі була Польща, значну частину етнічних українських земель (Берестейщину, Волинь, Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя) було передано Польщі практично як плату за допомогу армії УНР. Українці стали громадянами чужої держави. Вояків УНР, що перейшли на територію дружньої Польщі під тиском червоних, роззброїли й інтернували в таборах, а Симону Петлюрі запропонували залишити Польщу. Всупереч військовій українсько-польській конвенції 1920 р., Ризькому договору та присязі перед Радою амбасадорів 1923 р. надати українським землям широку автономію, державна політика відновленої Польщі була спрямована на якнайшвидше інтегрування Галичини та Волині до складу Польської держави.

Розпочалося масове заселення і без того перенаселених українських теренів поляками (200 тис. ветеранів війни й так званих осадників, яким наділяли землю).

Основою державної політики стала полонізація українських земель, ліквідація українських шкіл, громадських організацій. Якщо в 1918 р. на Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їхня кількість зменшилася до 461, а в 1936 р. — до 11! Через те що навчання було переведено на польську мову, чимало українських дітей не могли здобути освіту. У результаті в 1930-х рр. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною. Здійснювався наступ на православну церкву, особливо на Холмщині. З наявних тут 389 українських церков у 1937 р. залишилася тільки 51, решту перетворили на костели (149) або зруйнували (189). Закономірно, що між польською адміністрацією та українцями запанувало “взаємне невизнання”.

Після вчиненого 1926 р. Юзефом Пілсудським державного перевороту в Другій Речі Посполитій встановився авторитарний режим. Політичну опозицію почали переслідувати як правовими, так і силовими методами — було розпущено парламент, заарештовано найактивніших діячів опозиції, українських депутатів сейму взяли під домашній арешт. Заарештували понад 2 тис. українців, майже кожний третій отримав тривалі строки ув’язнення, спалили близько 500 будинків. Відповідь радикальних елементів українського суспільства не забарилася. В лютому 1929 р. у Відні було створено Організацію українських націоналістів, яка, фактично, була в стані війни з Польською державою.

Та найжорстокішим, найбрутальнішим заходом польської влади щодо найчисельнішої національної меншини країни виявилася акція, яка дістала назву “пацифікація” (від лат. рacificatio — замирення, заспокоєння) — насильницьке умиротворення з використанням каральних органів, що відбувалося восени 1930 р. До 800 українських сіл увірвалися підрозділи поліції та кавалерії, загони місцевих поляків-колоністів (бойовики “Стшельця”). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, вони руйнували осередки українських громад, читальні, конфісковували майно і продукти, стягували контрибуції з сільських громад, фізично карали тих, хто протестував.

Акція мала брутальний характер. Людей привселюдно жорстоко били, знущалися, було багато смертельних випадків. Приводом для цих брутальних дій Варшави стали численні антипольські акції на етнічних українських теренах протягом 1930 р.: підпали польських фільварків, майна колоністів, пошкодження ліній зв’язку. Проти цих дій націоналістичного підпілля, до речі, виступали легальні українські партії та організації, які, зрештою, також були фактично розгромлені. 30 колишніх українських послів до сейму і сенату заарештували. Навіть Ліга Націй у січні 1932 р. на своєму спеціальному засіданні засудила політику Польщі щодо українців.

Актом помсти стало вбивство 15 червня 1934 р. бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який керував “пацифікацією” на Галичині й, зокрема, у Львові. У відповідь на це в Березі Картузькій на Берестейщині, у будівлях колишнього монастиря Російської православної церкви, було створено концентраційний табір для політичних в’язнів. З 1932 р. до середини 1934-го через польські тюрми пройшло 111174 українці. Закатовано 8073 в’язні, вбито без суду і слідства 734 особи, засуджено до страти 257. Напередодні Другої світової війни тільки в Березі Картузькій перебувало близько 5 тис. в’язнів-українців.

Сіллю в оці польській поліції були Козацькі могили, цей своєрідний пантеон української слави. Дедалі наполегливіше й наполегливіше вона намагалися перешкодити відзначенню роковин битви 1651 р. під Берестечком, та це їй не вдавалося. Кожної дев’ятої п’ятниці по Великодні тисячі українців збиралися й гідно вшановували світлу пам’ять героїв Берестецької битви.

Всі ці події, міцно вкарбовуючись у пам’яті волинян, стали врешті передумовою Волинської трагедії. Загострення українсько-польських відносин призвело до посилення серед українців настроїв ворожості не тільки до Польської держави, а й до панівної нації.

Напад Німеччини та СРСР на Польщу у вересні 1939 р. певна частина українського суспільства сприйняла як справедливе покарання поляків за їхню антиукраїнську довоєнну політику. Проте в історичній пам’яті волинян і галичан найбільше закарбувалися події доби “Возз’єднання України”. Ці два роки запам’яталися репресіями енкаведистів проти “ворогів народу”, націоналізацією промисловості та майна заможних людей, наступом на церкву, запровадженням колгоспного ладу. Спочатку совіти заарештували польських офіцерів, ксьондзів, осадників, а згодом настала черга українців. Як націоналістичні були розгромлені культурно-освітні заклади, до Сибіру і Казахстану потягнулися потяги з десятками тисяч безневинних людей.

Та вершиною розчарування в радянській владі стало побачене в тюрмах західноукраїнських міст. Коли їх відкрили після відступу, чи, скоріше, втечі, “непереможної і легендарної” РСЧА влітку 1941 р., це був справжній шок — море крові, замордовані в’язні і трупний сморід.

А на Холмщині, Підляшші та Засянні, що залишалися в 1939—1941 рр. за кордоном під нацистською окупацією, не припинялося ініційоване в попередні роки польсько-українське протиборство — просто тепер воно набувало інших рис.

Слідом за німцями до Львова увійшли загони ОУН і, не гаючи часу, проголосили 30 червня 1941 р. відродження Української держави. У звільнених населених пунктах почали створювати українські управи та українську поліцію як структури нової держави. Це обурило німців і налаштувало проти ОУН (Бандери). За кілька днів нацисти запроторили керівництво ОУН(б) до концтаборів. Через два місяці гестапо розпочало ліквідацію і фракції ОУН (Мельника), яка мала розгалужену мережу не тільки в Західній Україні, а й у Наддніпрянщині.

30 липня 1941 р. Лондонський польський еміграційний уряд домовився з Кремлем про співробітництво (пакт Сікорського—Майського), після чого втратив чинність пакт Ріббентропа—Молотова, і населення Західної України знову набувало громадянства Польської держави. Отже, на кінець 1941 р. на теренах Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини, крім окупаційного нацистського режиму, поступово з’явилися яскраво антагоністичні сили — повстанські загони Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, українські сили самооборони (з яких восени 1942 р. постала Українська Повстанська армія), польське підпілля, підзвітне Лондонському уряду, та червоні партизани, які нарощували м’язи, поповнюючись колишніми військовополоненими та диверсійними групами НКВС. У цьому котлі важко було розібратися, особливо мирним жителям. Небезпеки можна було очікувати з будь-якого боку і від будь-кого.

Особливо загострили ситуацію події, що розгорнулися в Закерзонні в листопаді 1942 р. Шеф німецької служби безпеки Люблінського дистрикту О.Глобоснік вирішив створити на території Замойського повіту зразкову німецьку колонію. Для цього зі 116 населених пунктів почали виселяти польських селян, а навколо колонії оселяти українських. У переселенській акції разом із німцями брала участь і українська поліція, що спровокувало різанину, жертвами якої стали 2 тис. українців. Пам’ятаю, диякон з нашого села отримав у 1939 р. парафію на Холмщині. Та недовго судилося йому там служити: в 1942 р. довелося випити гірку чашу разом зі своїми парафіянами.

Не вважаю за потрібне зупинятися на окремих випадках протиборств, яких було чимало. Скажу лише, що тисячі українських утікачів потягнулися через Західний Буг на Волинь. Поряд із цим гітлерівці почали прискорено передислоковувати на Волинь з Генерального губернаторства батальйони польської поліції та жандармерії і залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сіл.

А в лісах Волині тим часом зосереджувалися великі групи втікачів різного спрямування. Серед них було й чимало справжніх бандитів. З кінця 1942 р. сюди зі зброєю в руках переміщається українська поліція. Нацисти ж у цей час замінюють в адміністративних установах Волині ненадійний український елемент на поляків. З них же сформували батальйони допоміжної польської поліції, які почали використовувати для вилучення в селян продовольства.

Такі зміни на Волині породили в керівництва Армії Крайової надію на швидке захоплення влади в краї в разі поразки Німеччини у війні. Проте співробітництво поляків із німцями значною мірою спровокувало так звану домову війну, яка поступово поширилася по всій Волині. В нашій околиці поляки згрупувалися у Берестечку і звідти нападали на села. Спроби СБ ОУН(б) налагодити з польською стороною контакти для примирення не дали результатів, оскільки цілі сторін були протилежними.

У 1942 р. у волинські ліси з Білорусії проникають організовані загони червоних партизанів. Зустрівши неприязне ставлення до себе українців, вони пішли на співпрацю з поляками. У відповідь українське підпілля розповсюдило серед польського населення листівки, в яких викривало злочини більшовизму. Це відвернуло значну частину поляків від співпраці з червоними. Щоб повернути до себе симпатії поляків, радянські партизани стали нападати на польські поселення під виглядом загонів УПА, що істотно ускладнило характер протистоянь і внесло в нього елемент хаотичності.

Як з’ясувалося останнім часом, з переходом в УПА загонів української допоміжної поліції в її лави проникло чимало агентів німецьких спецслужб і навіть сексотів НКВД із провокаційними завданнями. Архівні дані про них досі надійно засекречені в Москві. Своєю чергою “українці та поляки пересвідчилися у 1942 році в неможливості з’ясування польсько-українських суперечностей політичними методами, жодна зі сторін не готова була до поступок, тому обидві вдалися до насильницьких дій, котрі вилилися у війну, яка почалася на Холмщині, а згодом перекинулася на Волинь”, — пише український історик Володимир В’ятрович у книжці “Друга польсько-українська війна. 1942—1947″.

Перші антипольські акції на Волині розпочалися на початку квітня 1943 р. Так, відділи 1-ї групи УПА на чолі з Іваном Литвинчуком (“Дубовим”) атакували село Янову Долину на Костопільщині. За даними, що їх наводить Мирослав Попович у книжці “Червоне століття”, під час акції загинуло від 500 до 800 поляків. Апогею локальні протистояння на Волині сягнули влітку 1943 р., коли мешканцям польських сіл і колоній було запропоновано в категоричній формі “вибратися за Буг або Сян”, а керівництво польського руху опору в численних відозвах продовжувало наполягати на тому, що Польща ніколи не відмовиться від “своїх східних кресів”. Багато запитань викликають події, пов’язані з так званою акцією 11—12 липня 1943 р. Ідеться про 60 чи навіть 96 населених пунктів, що їх атакували упівці (за даними польського генерала Коморовського та відомого польського історика Гжегожа Мотики). Але така кількість населених пунктів не підкріплена архівними документами. Володимир В’ятрович пише: “Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди в матеріалах УПА”.

Отже, Волинь стала місцем десятків тисяч трагедій. Як вважає Володимир В’ятрович, “аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польского населення із західноукраїнських земель шляхом виселення. Ймовірно, в ситуації, що проводом ОУН повністю не контролювалася, мали місце випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені цим рішенням, коли проводилися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами якого ставали цивільні мешканці”.

У цій складній ситуації митрополит Андрей Шептицький запропонував римо-католицькому єпископу Твардовському звернутися разом до віруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання церкви у політичні справи.

У 1944 р. Волинська трагедія поширилася на Галичину, а в 1945—1946 рр., уже в іншій формі, захопила й Засяння, коли після закінчення Другої світової війни польський і радянський тоталітарні комуністичні режими зробили спробу розв’язати ситуацію притаманним більшовизму радикальним, “хірургічним”, методом — взаємною депортацією поляків та українців з місць їхнього тогочасного проживання. Серед тих акцій і операція “Вісла” – насильне переселення в 1947 р. українців Закерзоння на схід і північ Польщі.

Підсумком Волинської трагедії стали величезні людські жертви й матеріальні втрати з обох сторін. Деякі польські історики стверджують, що загинуло до 100 тис. поляків і 25—30 тис. українців. Українські вчені наводять скромніші цифри втрат — 35 і 15 тис.

Зазначимо, що на Волині 1943 р. обидва народи були жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, незваженої політики власних провідників, анархії та хаосу, жертвами небачених досі підступних провокацій, вчинених нацистами та більшовиками.

Прикро, що в Польщі впродовж останніх посткомуністичних років, не розібравшись у корінні проблеми та з її організаторами, екстремісти видають книжки й статті, в яких звинувачують у вбивствах лише українців. Так, вроцлавський римо-католицький єпископ Вінцент Урбан, поряд з описом жахливих подій, які він нібито бачив чи про які чув із більш чи менш надійних джерел, дозволив собі неприпустимі узагальнення: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою“. Та головне — тут не вказано назви жодного села, прізвища жодного поляка, над яким вчинили таку наругу. Як сприймати таку інформацію?

Інший автор — тележурналіст Єжи Яніцький у своїй книжці про Львів пише: “Останній перед Сліпим уніатський митрополит Андрей Шептицький …був владикою не тільки віруючих, але й цілого націоналістичного українського руху, ідеологом і духовним провідником ОУН і УПА, благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині“.

Як це зрозуміти? З якою метою роздмухують цей небезпечний вогонь? У війні є жертви з обох сторін. Україна з болем пережила жертви, проте в Україні немає і не було виданих масовими накладами антипольських книжок. Ніколи не було часописів, що розпалюють ворожість до Польщі.

Значну роботу провів волинський краєзнавець Ярослав Царук. Об’їхавши на велосипеді 97 сіл (на які посилаються польські автори), він зіставив “польські” дані зі своїми і жахнувся їхній невідповідності. Так, за даними Владислава та Еви Семашків, у селах Володимир-Волинського району поляки вбили лише 80 українців, а за матеріалами опитувань Я.Царука — 1454 (причому встановлено прізвища 1244 з них). У селах району було знищено п’ять церков і чотири костели. Якщо йдеться про поляків, то, за даними Семашків, від рук українських націоналістів їх загинуло 1915, а за даними Я.Царука — 430. Крім того, Я.Царук установив, що на території Володимирщини першою вчинила напади на українські села польсько-німецька поліція, а напади українців на польські села були відплатою.

У кожного, як бачимо, своя правда. Вся річ у тому, що поляки вважали Західну Україну своєю територією і намагалися підтвердити це вогнем і мечем, у тому числі й співробітництвом із німцями — службою в адміністративному апараті рейхскомісара України Еріха Коха та участю польської поліції у вилученні продовольства для рейху.

Український національно-визвольний рух на Волині польський політикум розглядав як замах на польську державність і вимагав від українського підпілля повної капітуляції. Командування УПА і провід ОУН закликали польське керівництво в Лондоні відмовитися від шовіністичного погляду на пограниччя, від зверхнього й зневажливого ставлення до українського народу. Однак командування АК і не думало згортати польську збройну присутність на етнічних українських теренах, воєнні дії проти УПА. Гадаю, жоден з українців не може змиритися зі звинуваченням, що ми є нацією жорстоких різунів…

Слава Богу, останнім часом українські історики проводять разом із польськими колегами семінари та конференції на тему “Поляки і українці в 1918–1948 рр.: важкі питання”. Сподіваємося, що крига скресне. Проте, на жаль, досі з уст польських (та й наших) екстремістів лунають безпідставні звинувачення українців у геноциді щодо поляків.

Добре, що і Україна, і Польща шукають нині шляхів до порозуміння в цих складних питаннях. Пробачення повинні просити не українці і поляки, а ті злочинні режими й уряди, які довели наші народи до протистояння. Держави, що воювали між собою у Другій світовій війні, давно примирилися.

Це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинська трагедія — не українсько-польське протистояння, а стихійні дії населення Волині як відплата за всі образи, приниження й насильство політичних режимів — довоєнної Польщі, перших совітів, німецького рейху, комуністичного ладу. Було б наївно звести розгляд питання до взаємного звинувачення учасників протистояння, які вже давно відійшли в кращий світ. Лише Бог має право звинувачувати когось із мертвих у гріхах чи прощати їхні провини. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно її оцінити і робити все можливе, щоб у майбутньому більше ніколи не було страшних кровопролить.

Автор Валентин Яблонський

Джерело: “Дзеркало тижня” №13 (110) від 6 квітня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео