Наближається сумна річниця польсько-українського збройного протистояння на Волині. Немає виправдання знищенню польських та українських сіл і містечок, жорстоким вбивствам цивільного населення на Волинській землі у роки Другої світової війни. На часі не каяття (як вимагають екстремісти з обох держав), а обопільне прощення. І ми, поляки і українці, мусимо пам’ятати, що прощення не означає забуття…

Неможливо зрозуміти всю глибину цього конфлікту без урахування попереднього контексту українсько-польських відносин, — адже тоді ми отримаємо сфальшовану історію. Чи вдасться нашим сучасникам остаточно зламати стереотипи, які й сьогодні — казатимемо правду — панують у польському суспільстві щодо українців як “нації різунів”, і, відповідно, в українському стосовно поляків – як “пихатих колонізаторів та визискувачів”? Якщо в державах, котрі волею долі є сусідами, в оцінках цих подій переважатимуть екстремізм і “вибілювання” злочинів, скоєних “своїми”, — то це буде шлях у нікуди. Для “взаємного порозуміння потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання зрозуміти аргументи всіх інших, а не лише власні”, — писав нині покійний львівський історик, академік НАН України Ярослав Ісаєвич.

“Дзеркало тижня” (№13(110) від 6 квітня 2013) пропонує два погляди (багато в чому контраверсійні) на Волинську трагедію 1943 року: польського журналіста Мирослава Чеха та українського науковця Валентина Яблонського.