Ми памятаємо. Олександр Духнович (1803-1865)

24 квітня 1803 року в селі Тополя (сьогодні Республіка Словаччина, Пряшівщина) на Лемківщині в сім’ї священика Василя Духновича та Марії Гербер народився син Олександр ДУХНОВИЧ – греко-католицький священик, русинський-український письменник, педагог, поет, культурний діяч, народний будитель.

Незабаром після народження сина сім’я переїхали у село Стакчин, де Олександр провів своє дитинство. У шість років Олександр почав вчитися грамоті, першим його вчителем став дядько, Дмитро Гербер, що навчав його з букваря, псалтиря та часослова. У дев’ять років Олександр Духнович продовжив навчання в Ужгородській школі (1818-1823), яке велося угорською мовою. Далі продовжив навчання в гімназії у Кошицях (1823-1825), а звідти був переведений в Ужгородську семінарію, де він вивчав богослов’я (1825-1827)

Після закінчення семінарії був висвячений на священика (1827) і за пропозицією єпископа Григорія Тарковича направлений до Пряшівської консисторії, де вступив на службу в єпархіальну канцелярію (1827-1830), під начальство секретаря та єпархіального нотаріуса Василя Поповича, який згодом став Мукачівським єпископом. Залишив службу у Пряшеві Духнович повертається до Ужгорода, де працював домашнім учителем (1830-1832) сина піджупана Ужгородської столиці Стефана Петрова. В 1832 році він повертається на службу в канцилярію у Пряшеві: у 1833 році його призначили парохом у село Хмелева (тоді Комлоша), а в 1834 році він був переведений в село Біловежа неподалік Бардийова (Республіка Словаччина). З цього часу і до кінця життя залишився у лоні церкви, зробивши церковну кар’єру: спочатку був призначений нотаріусом Ужгородської консисторії Мукачівської єпархії (1838), згодом каноніком Пряшівського собору (1843), і нарешті благочинним у Пряшеві (1848).

Церква в рідному с.Тополя (Словаччина)

Літературну діяльність Духнович розпочав у 1829 році в час, коли він був парохом у Біловежі. Писати почав угорською і латиною мовами, та після знайомства з багатими книжковими фондами бібліотек Ужгородської консисторії, він переходить на «язичіє» -суміш російської, церковнослов’янської мов та закарпатських діалектів, протестуючи в такий спосіб проти мадяризації русинів, але при цьому ігноруючи живу народну мову.

Заснував у 1850 році у Пряшеві «Литературное заведение», навколо якого об’єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (Будапешт, 1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (1848, Петроград, 1877), «Истинную историю карпаторосов» (Москва, 1914), був організатором і видавцем періодики.

Видавав російською мовою газету «Церковная газета» (1856-1857, Пешт), з 1858 р. - «Церковный Вестник для русинов Австрийской державы», «Місяцеслов» у Пряшеві (1850, 1851, 1854, 1857). Перша українська газета на Закарпатті (друкувалася язичієм) — «Світ» (1867-1871), але до її виходу в світ О. Духнович не дожив.

Автор багатьох віршованих творів, двох п’єс «Добродетель превышает богатство» (Перемишль, 1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував 1849 у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів). Все, що написав народною мовою, є кращим з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», “Голос радості”, “Піснь земледільця весною”, “Мирослав у Будині”, “Жизнь русина”, “Руський марш”, “Послідняя моя піснь”, твори для дітей – “О ділах шкільських”, “О спровованню дітей в школі”, “Надгробноє вепру”, “Жаба”, “Муха” та числ. ін.). У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його п’єсах.

Заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя» (1862).

Церква в Біловежі, парохом якої був Духнович

У Галичині вийшли такі основоположні праці Духновича, як «Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских», «Краткій землепис для угорських Русинов», «Состояніе Русинов в Угорщині», «Правила чина св. Василія Великого в Угорщині». Найпопулярнішу книжку Духновича «Хліб душі» (молитви і пісні для християн східного обряду) за 25 років перевидавали вісім разів. Листувався та підтримував тісні зв’язки з Яковом Головацьким. «Вибрані твори» Духновича видало першим створене за галицьким зразком в Ужгороді товариство «Просвіта» у 1922 році.

Духнович вважав себе русином, що в сучасних політичних реаліях значно ближче до традиції так званого «одрубництва» (самостійництва), аніж до української культури. Історичні обставини, в яких зароджувалось русинство як форма освітньо-культурного опору мадяризації змінились, а сам рух та його ідеологів було втягнуто у лоно російської культури. Після Першої світової війни, політичні біженці з царської Росії підняли Духновича на свій триколірний прапор, адже виходили з його москвофільських поглядів.

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео