Останні коментарі

У пошуках польсько-українського примирення. Почути одне одного

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський 24 січня 2013 р. призначив нового співголову Польсько-український форум партнерства (ПУФЛ) з польського боку. Ним, замість Януша Онишкевича, став євродепутат Павел Залевський. Останній чимало свого часу приділяє Україні – як депутат Європарламенту, як публіцист, як дипломатичний лобіст (у рейтинґу 50 лобістів України у світі, складеному київським Інститутом світової політики, П. Залевський посів 5 місце). Саме йому залежало на «волинській» темі зустрічі. З українського боку форум очолює екс-прем’єр-міністр Анатолій Кінах (нині депутат від правлячої Партії реґіонів, раніше був пов’язаний також з «помаранчевими» силами). Якщо П. Залевський за освітою є істориком, то А. Кінах – це типовий технократ: він є засновником і головою Українського союзу промисловців та підприємців і в історичній сфері звик довіряти іншим членам форуму.

Польські та українські учасники Форуму. Фото Ярослава Присташа

В українській частині форуму істориків – вистачає. Це ректор Прикарпатського університету ім. Стефаника Ігор Цепенда, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, професор Львівського держуніверситету Богдан Гудь та автор цих рядків. На останньому засіданні, що відбулося 27 лютого у Варшаві, серед українських моральних авторитетів були присутні Мирослав Попович, Микола Жулинський (члени форуму), Іван Драч (запрошений). З польського боку засідали: Єжи Аксер з Варшавського університету (Осередок досліджень античної традиції, пол. О?rodek Вada? nad Тradycj? Аntyczn?, OBTA), Адам Ебергардт з Осередку східних досліджень, директор «Ossolineum» Адольф Юзвенко, секретар Ради охорони пам’яті боротьби й мучеництва Анджей Кунерт, історики Губерт Ляшкевич з Люблина та Ґжеґож Мотика з Варшави, політолог Анджей Шептицький, голова Польсько-українського фонду співпраці Ян Пєкло, журналісти Марцин Войцеховський та Марія Пшеломець, інші знані експерти.

Тематику Волині порушено невипадково. З одного боку, маємо чинник об’єктивний: влітку цього року – 70-річчя трагічних подій у західній частині Волині, що входила в міжвоєнний час до складу Польщі. Ці події мають у наших країнах різне окреслення.

Якщо для поляків – це «Волинська різанина», «Антипольська акція УПА», врешті «ludob?jstwo», то в Україні більшість звикла до поняття «Волинська трагедія». Утім, дискусії на форумі щодо власне термінології не було, за винятком спроби переконування поляками української сторони в тому, що «ludob?jstwo» це, мовляв, не геноцид. Говорилося передусім про те, на якому етапі історичного примирення ми є (прозвучала думка, що нині ситуація навіть гірша, ніж 2003 р.), і що можна зробити, щоб цей рік не став для наших країн роком історичного розбрату.

Суб’єктивний чинник полягає в тому, щоб поставити нарешті крапку у вервечці роковин, та ще й так, щоб це було вигідно як владі у Варшаві, так і в Києві. І саме цим зайнявся активно П. Залевський. Попри те, як він сам міцно підкреслював, що історія і політика – речі несумісні, і неприпустимо прив’язувати відзначення «волинських» роковин до політики (на що йому представник української сторони Григорій Перепелиця ввічливо пояснив, що це радше мрія, ніж реальність, оскільки визвольна боротьба в Україні вписується в дискурс її незалежності), на форумі спостерігалася ще одна тенденція. Принаймні співголови наголошували постійно на обов’язковому доведенні до підписання цього року Угоди про асоціацію України з ЄС, найголовнішим лобістом чого є Варшава. Для Польщі справа виглядає однозначно: треба підписувати. Натомість в Україні, навіть серед багатьох єврооптимістів, це питання відкрите: що підписувати, коли реформи не йдуть, влада «прикручує гайки» вільним ЗМІ, пов’язані з владою бізнесмени використовують рейдерські схеми захоплення підприємств, а за рейтинґом «Freedom Hоuse» Україна тепер зараховується до когорти «частково вільних» держав.

«До чого тут Волинь?» – запитаєте. Найчіткіше це пояснив український історик Володимир В’ятрович на своїй сторінці в соціальній мережі «Фейсбук». Він написав: «Один з організаторів заходу [форуму], лобіст України в Європі, євродепутат Залевський. Схоже в нього є ділова пропозиція для українців – євроінтеґрація в обмін на історію. У цій ситуації пропонується представникам теперішньої влади її продати. Пропозиція дуже спокуслива, адже історія для них нічого не варта». Можливо, надто гостро сказано, можливо, не «продати», але принаймні просунути в спільну заяву парламентів (якщо вона буде) або в окремо взяту заяву Верховної Ради України тезу про вибачення і про геноцид. Питання лишень в тому, чи потребує Янукович євроінтеґрації так, як потребує Польща перепрошення за Волинь?

Як на процес ушанувань жертв Волині може вплинути згаданий форум? Скоріше за все, у спільній прикінцевій заяві-зверненні до наших суспільств та влади (вона й досі є у стані підготовки) буде запис щодо засудження націоналізму. Надто часто вже згадували про це співголови. Чи буде запис щодо геноциду поляків на Волині? Навряд. Принаймні в рефераті-впровадженні з українського боку, відчитаному професором Богданом Гудем, такі слова не прозвучали, більше того – цей реферат підводив до думки, що конфлікту не можна було уникнути і що волинських селян, що були основою волинської УПА, десятиліттями настроювали проти поляків: за царської Росії – чорносотенці, за міжвоєнної Польщі – члени Комуністичної партії Західної України, під час війни – націоналісти. І, звісно, свою роль відіграв чинник політики осадництва та утисків православ’я. Тобто якщо слово «геноцид» з’явиться, то воно суперечитиме думці, що вже прозвучала на форумі з українського боку.

Що ж буде-таки записано в цій заяві? крім засудження націоналізму, вочевидь, буде запис щодо засудження злочину. Тут найбільш виваженою мені видається думка, що прозвучала з вуст Мирослава Поповича: «Була збродня. Був злочин. Чи вчинив його український селянин, у якого забрали землю, чи це вчинив польський селянин, у якого український селянин убив когось з рідних. Але ми не беремо колективної відповідальності. Не можна заочно судити покоління, які жили на цій землі, навіть коли хтось із них робив погані вчинки». Конструктивною також була думка щодо акцентування уваги на тих людях, українцях і поляках, котрі рятували своїх сусідів під час цього конфлікту, щоб відзначити їх героїзм – подібно до того, як це робить інститут Яд Вашем у Єрусалимі. Дані щодо таких людей має польський ІНП, пошуком таких людей займалася і Греко-католицька церква. У Городлі відкрито навіть невеликий пам’ятний знак на честь тих українців, що рятували поляків у ті грізні роки.

Чи буде запис про вибачення? Якщо буде, то за формулою «вибачаємо та просимо вибачення». Тому що в цьому конфлікті гинули представники обох народів.

Не можна так, як намагаються подати деякі політики: ми вам вибачення за «Віслу», а ви нам вибачення за «Волинь». З одного боку – так, ці злочини неспівмірні, не на користь «Вісли», яка була «всього лиш» депортацією. З іншого: як узагалі можна ставити поруч злочин, учинений польськими комуністами, зі злочином, вчиненим представниками бездержавної нації, яка боролася за незалежність? До чого це жонґлювання? Чому не перепрошуємо за значно більші за масштабами вигнання українців із Закерзоння в УРСР та поляків із Західної України до Польщі? Що має перепрошення від Сенату Польщі 1990 р. щодо Акції «Вісла», жертвами якої стали нинішні польські громадяни та їхні нащадки, до суспільної дискусії в Україні про Волинь?

Що має дискусія щодо Єдвабного в польській пресі до дискусії про Волинь у пресі України, де цікавляться більше особистим життям Алли Пуґачової, ніж історією, та ще й з погляду більшої частини українського населення реґіональною, не сказати б марґінальною? Чи можна порівнювати, зрештою, суспільні дискусії в народі, де 98% населення є титульною нацією і де 99% послуговуються титульною мовою з дискусією в суспільстві, яке лишень почало формувати політичну націю? Хіба лише відзначити, що порівнюємо непорівнювальне. І в цьому сенсі форум був надзвичайно корисним, оскільки українська сторона принаймні пояснила польській помилковість таких спрощених і поверхових підходів. Тож шанс почути одне одного все ж таки існує.

Автор Роман Кабачій

Джерело: Наше Слово, №11 (2901) від 17 березня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео