Останні коментарі

Історія

Лемківський варіант розв’язання українського питання в Другій Речі Посполитій

Реценція на книгу Ярослава Мокляка (Jarosław Moklak) “Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospolitej(Kraków, 1997)

lemkowszczyzna-w-drugiej-rzeczypospolitej-8390644657На проблемах українсько-польських взаємин міжвоєнного періоду останнім часом сконцетрована увага як українських, так і польських істориків. Це й зрозуміло з огляду на стрімкий рух до зближення між Україною та Польщею і на ключове положення обох країн у Центрально-Східній Європі. Українська проблема була для міжвоєнної Польщі однією з найскладніших, бо від способів її розв’язання залежала доля самої держави та збереження її територіальної інтегральності. Відомо, що поміж українцями, котрі проживали в різних регіонах Другої Речі Посполитої, існували суттєві відмінності не лише в рівні національної свідомості, а й у політичній і культурній активності. Так, у Східній Галичині – території колишньої Австро-Угорщини – український рух носив незалежницьке спрямування і мав чітко виражений антипольський характер. Натомість розвій національної свідомості українців Волині, Підляшшя, Холмщини і Лемківщини був слабким, незважаючи на те, що на деяких з цих теренів (наприклад, у Волинському воєводстві) українське населення складало переважну більшість.

Читати повністю

Інтерв’ю з Терезою Кищак з села Ростайне

Кищак-Русиник Тереза, народилась 12.01.1935 року в с. Ростайне, повіт Ясло.

У віці 10 років, влітку 1944 року була разом зі сім’єю переселена на Україну. Родина складалась з батька, матері, і трьох братів (Василь, Михайло, Іван), окрім п. Терези.

 Історія переселення

Батько п. Терези був сільським війтом, жили не бідно, мало своє господарство, яке складалось з коня, корів, овець,  з 18 га. землі та 7 га. лісу.

Навесні 1945 року в селі з’явились перші представники «переселенського комітету», які почали агітувати мешканців села для переїзду на українські землі. Батько п. Терезії їхати не хотів і більшість односельчан також, тоді його на кілька днів посадили до пивниці (він був війтом, в селі його поважали і прислухались до його думки). У той час як батько був у пивниці, частина односельчан, які хотіли їхати і були підбурені агітаторами, зайшла до їхньої хати і поламала печі, частково меблі та й налякали цілу родину. На наступний день батька випустили і він сказав “….їдемо все лишаємо….нічого не будемо….руки, ноги маємо ще заробимо….а тут я не залишусь….”.

Читати повністю

Втрачене покоління

Lost GenerationУ цих розмірковуваннях ітиметься не про “втрачене покоління” письменників міжвоєнного періоду в літературі Еріха Марію Ремарка, Ернеста Гемінгвея, Томаса Еліота, Френсіса Скотта Фіцджеральда чи Джеймса Джойса, а про друге і третє покоління переселенців українців із Закерзоння, які сьогодні мешкають в Україні, Польщі або США.

Саме цей термін мені видається найбільш влучним для означення проблеми, яку хочу підняти у цьому короткому тексті. Проблему спадковості та нерозривності історичної пам’яті між поколіннями українців, що були депортовані в рамках так званої “евакуації населення” до УРСР у 1944-1946 роках, акції “Вісла” у 1947 р. на так звані “повернені території” Польщі, а також пізньої еміграції у період десталінізації 1950-1960-х роках до Північної Америки (США, Канада).

Не випадково, що сам термін в обох випадках стосується життя людей у повоєнний період – час розрухи, невизначеності і спроби почати життя заново, а дуже часто, намагаючись забути усе те, що було під час війни як про болюче нагадування про минуле. У випадку переселенців, крім усього іншого, це також зовнішній фактор тоталітарної системи, яка переслідувала усі форми пам’яті у публічній і навіть приватній сфері, впроваджуючи культ безпам’яцтва і манкурства.

Читати повністю

Історія заселення українців (русинів) у Воєводині, Сербія

История  преселєня  Русинох на  простор  терашнєй  Войводини , а  за  час  Австро-Угорскей Дольного  краю  (Delvidek – по  мадярски) повязана  з  подїями  у  стредней  Европи у 16. , 17. и 18. вику . У  16.  вику угорска   войска  прецерпела  чежке  пораженє  на  битки  при  Мохачу од  Отоманскей  империї ,та  Турки  пребераю  под  свою  власц  вельку  часц  Панонскей  ровнїни. Тоти  краї  оставаю  под  їх  власцу   до  потписованя  Карловачкого  миру (1699. рок)  и  Пожаревацкого  миру (1718.  рок).

После  поцагованя  Туркох ,територия  Войводини  була  слабо  населєна , та  ше  рахує  же  ту  жило  коло  10.000  жительох.Прето  Австро-Угорски  власци организую  насельованє  того  краю, та  ше  ту  населюю  Серби, Горвати ,Нємци , Мадяре ,Словаци  итд.Перши  Русини  зазначене  же  були  у  месту  Кула  1746.  року , цо  ше  рахує  як  початок  пресельованя.

Перша  организована  ґрупа  приходзи до  Руского  Керестур  1751.  року на  основу  Контракта  потписаного  з  администратором  коморских  маєткох  у  Хабзбуршкей  монархиї, Франц Йозеф де Редлом. Тота  ґрупа  приходзи  з  Мукачевскей  епархиї , нєшка  Закарпатска  обласц  України. З  присельованом  до  Руского  Керестура ту  почина  и  церковни живот, та  греко-католицка  церква  почина  робиц  1751.  року. Источашне  ше  организує и  образованє дзецох, та  школа  почина  робиц 1753.  року.Перши  свяшченїки  и  учителє  приведзени  з  старого  краю.

Читати повністю

Микола Горбаль відновлює костел у селі Летячі на Тернопільщині

Відомий український громадський діяч, письменник, дисидент і в’язень радянських таборів Микола Горбаль поставив собі за завдання відновити занедбаний костел у селі Летячі, що у Заліщицькому районі Тернопільської області, у якому пройшло його дитинство та юність після депортації родини з с. Волівець (тепер- Польща) під час так званого обміну населенням між Польщею та УРСР у 1944-1946 роках.

До 1945 року в цьому селі жило понад тридцять родин поляків, які виїхали до Польщі. Тут вони молилися. “Кожен раз, коли приїжджаю до села, відчуваю тягар на серці: “Та тут же ж колись молилися люди. Молилися тому самому Богу, що й ми. То які ж ми християни, що так спокійно дивимося на це святотатство?!” – говорить Микола Горбаль.

Цього літа пану Миколі вдалося тільки очистити територію біля костелу, зробити новий дах, поставити купол і хрест. Усе це обійшлося у 184 000 гривень. Читати повністю

Гармонія і синтетизм Антонича. Реконструкція виступу на відкритті композиції “Привітання життя” у Львові 20 листопада 2016 р.

Цими днями минає рік від часу офіційного відкриття і освячення першого в Україні пам’ятника українському поетові, прозаїку, перекладачеві, літературознавцю та Великому лемку Богдану-Ігорю Антоничу (1909-1937). Мистецька композиції під назвою “Привітання життя” (таку назву мала його перша поетична збірка), що є втіленням авторського бачення творчості поета та його алегоричного образу.

Того холодного осіннього дня, 20 листопада 2016 року з-поміж інших промовців із розповіддю про поета виступив дослідник життя і творчості письменника Данило Ільницький. Пропонуємо вам для знайомства реконструкцію його виступу.

Читати повністю

Про ідентичність лемків та бойків

Визначення «малої батьківщини» лемків не породжує жодних протирічь. Питання «великої батьківщини» є значно складнішим. Питання національної приналежності лемків породжує багато суперечок.

Лемки розглядають в українській традиції мешканці Лемківщини, регіону, який розтягнувся з північних і південних схилів Карпат. Він становить особливий півострів поміж польськими та словацьким етнографічними територіями.  Кількість лемків у Словаччині нараховує цілому 100-140 тис. Населяють регіон, який словаки називають Шаришем, а також незначні частини Спишу і Замплін. Українці називають його Пряшівською Руссю або Пряшівщиною. Населення лемків в межах Польщі займали – на думку українських дослідників – до 1947 р. південні межі повітів: Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Кроснянського, Сяноцького, південний-схід Ліського і кілька сіл Новотаргівського. У 1930-х рр.. кількість населення лемків в Польщі становила близько 160 тис. Вони населяли близько 300 сіл.

Читати повністю

На Лемківщині. Із записок учителя

І.

Моя школа над потоком. Коли в погідне літне пополуднє лежу собі на канапі і читаю німецьку книжку (дійшов я вже, бачите, до такої перфекції) — безнастанний і монотонний шум потока переносить мене до… віллі ТОПІЖ-у*) в Камені Довбуша… Входжу в круг старих знайомих, балакаю з ними на злободенні теми, сперечаюся… Ось хочби вілля… Яким дешевим коштом можна було б зробити те, поправити тамте, чи ще що інше… На найближче засідання ТОПІЖ-у “вшарну” від себе обширний внесок… Ми журналісти, взагалі… поправляємо всіх і вся, пхаємося зі своїм бессервіссерством всюди, але коли йде про ваші власні справи, то ми, шановна громадо…

Читати повністю

Інтерв’ю з Юрієм Судином з села Люблинець Старий

Юрій Судин народився у 1933 р. у с. Люблинець Старий (1 500 українців) у Любачівському повіті на Любачівщині у селянській сім’ї. У сім’ї було троє дітей – крім Юрія, також старший брат Дмитро (1928) і сестра, також жила із сім’єю баба Марія.

До війни була біда, людини не мали за що жити, землі не було. У нас також було небагато землі – 3 могри (1,5 га). Через це батько комбінував: спершу сіяв жито, а після – також сіяв ріпу, яку до осені встиг зібрати, так що виходив другий врожай.

Початок Другої світової війни

У 1939 р. прийшла війна. Пригадую як приїхали у село німці на великих вантажівках, рукави закочені. Проте вони довго не затримались, а поїхали кудись дальше, десь на Львів. Через два тижні вернулися німці і до нас прийшли росіяни, совєцькі солдати. Але ці солдати у нас в селі також не довго затримались. Через короткий час сюди знову повернулися німці. Тому від 1939 р. ми були під німецькою окупацією. Вони одразу завели свої порядки, встановили контингенти – здачі хліба, зерна, продукти, – а для бідних селян це було важко. Другою болючою проблемою став забір молоді до Німеччини на роботу. При цьому на початку 1940-го року люди ще їхали добровільно, тому що агітація зробила свою справу, але починаючи з 1942 р. почали вивозити примусово.

Читати повністю

Польсько-український історичний байстрюк або Пам’ять і політика після Грушовичів

Від 26 квітня 2017 р. пам’ятника воякам Української повстанської армії у Грушовичах під Перемишлем нема. Важливу для українців, громадян Республіки Польщі, споруду на честь борців проти комуністичного поневолення Європи знищили аґресивно налаштовані націоналісти, використовуючи заради прикриття патріотичний клич нібито від імені всіх поляків та їхньої держави. Однак разом з цим критикований пам’ятник справді перейшов у символічну сферу та заторкнув ціннісний момент у функціонуванні України та Польщі.

Критична реакція України на грушовицьке руйнування не залишає сумніву: ми, українці в Польщі, після Грушовичів стаємо свідками (або й гравцями) у важливій історико-політичній дискусії між обома нашими державами. Її наслідки, так чи інакше, вплинуть на стан і прояви нашої національної пам’яті. А в нас є про що пам’ятати. Монументами в пам’ять українських жертв і воїнів УПА ми можемо заповнити головні площі всіх сіл і міст від Володави до Криниці. Соромитися нам нема чого. Схиляти голову перед диктатурою пам’яті тим більше.

Читати повністю

Категорії

Нове відео