Останні коментарі

Статті

Інтерв’ю з Терезою Кищак з села Ростайне

Кищак-Русиник Тереза, народилась 12.01.1935 року в с. Ростайне, повіт Ясло.

У віці 10 років, влітку 1944 року була разом зі сім’єю переселена на Україну. Родина складалась з батька, матері, і трьох братів (Василь, Михайло, Іван), окрім п. Терези.

 Історія переселення

Батько п. Терези був сільським війтом, жили не бідно, мало своє господарство, яке складалось з коня, корів, овець,  з 18 га. землі та 7 га. лісу.

Навесні 1945 року в селі з’явились перші представники «переселенського комітету», які почали агітувати мешканців села для переїзду на українські землі. Батько п. Терезії їхати не хотів і більшість односельчан також, тоді його на кілька днів посадили до пивниці (він був війтом, в селі його поважали і прислухались до його думки). У той час як батько був у пивниці, частина односельчан, які хотіли їхати і були підбурені агітаторами, зайшла до їхньої хати і поламала печі, частково меблі та й налякали цілу родину. На наступний день батька випустили і він сказав “….їдемо все лишаємо….нічого не будемо….руки, ноги маємо ще заробимо….а тут я не залишусь….”.

Читати повністю

Втрачене покоління

Lost GenerationУ цих розмірковуваннях ітиметься не про “втрачене покоління” письменників міжвоєнного періоду в літературі Еріха Марію Ремарка, Ернеста Гемінгвея, Томаса Еліота, Френсіса Скотта Фіцджеральда чи Джеймса Джойса, а про друге і третє покоління переселенців українців із Закерзоння, які сьогодні мешкають в Україні, Польщі або США.

Саме цей термін мені видається найбільш влучним для означення проблеми, яку хочу підняти у цьому короткому тексті. Проблему спадковості та нерозривності історичної пам’яті між поколіннями українців, що були депортовані в рамках так званої “евакуації населення” до УРСР у 1944-1946 роках, акції “Вісла” у 1947 р. на так звані “повернені території” Польщі, а також пізньої еміграції у період десталінізації 1950-1960-х роках до Північної Америки (США, Канада).

Не випадково, що сам термін в обох випадках стосується життя людей у повоєнний період – час розрухи, невизначеності і спроби почати життя заново, а дуже часто, намагаючись забути усе те, що було під час війни як про болюче нагадування про минуле. У випадку переселенців, крім усього іншого, це також зовнішній фактор тоталітарної системи, яка переслідувала усі форми пам’яті у публічній і навіть приватній сфері, впроваджуючи культ безпам’яцтва і манкурства.

Читати повністю

Історія заселення українців (русинів) у Воєводині, Сербія

История  преселєня  Русинох на  простор  терашнєй  Войводини , а  за  час  Австро-Угорскей Дольного  краю  (Delvidek – по  мадярски) повязана  з  подїями  у  стредней  Европи у 16. , 17. и 18. вику . У  16.  вику угорска   войска  прецерпела  чежке  пораженє  на  битки  при  Мохачу од  Отоманскей  империї ,та  Турки  пребераю  под  свою  власц  вельку  часц  Панонскей  ровнїни. Тоти  краї  оставаю  под  їх  власцу   до  потписованя  Карловачкого  миру (1699. рок)  и  Пожаревацкого  миру (1718.  рок).

После  поцагованя  Туркох ,територия  Войводини  була  слабо  населєна , та  ше  рахує  же  ту  жило  коло  10.000  жительох.Прето  Австро-Угорски  власци организую  насельованє  того  краю, та  ше  ту  населюю  Серби, Горвати ,Нємци , Мадяре ,Словаци  итд.Перши  Русини  зазначене  же  були  у  месту  Кула  1746.  року , цо  ше  рахує  як  початок  пресельованя.

Перша  организована  ґрупа  приходзи до  Руского  Керестур  1751.  року на  основу  Контракта  потписаного  з  администратором  коморских  маєткох  у  Хабзбуршкей  монархиї, Франц Йозеф де Редлом. Тота  ґрупа  приходзи  з  Мукачевскей  епархиї , нєшка  Закарпатска  обласц  України. З  присельованом  до  Руского  Керестура ту  почина  и  церковни живот, та  греко-католицка  церква  почина  робиц  1751.  року. Источашне  ше  организує и  образованє дзецох, та  школа  почина  робиц 1753.  року.Перши  свяшченїки  и  учителє  приведзени  з  старого  краю.

Читати повністю

Незабутній владика – Йосафат Коциловський

Ще недавно придорожня капличка, зведена в давні часи в Пакошівці при головній трасі, що біжить від Ряшева через Березів у Бескиди, була німа. Висока мурована будівля, старанно побілена вапном, ні в чому не зраджувала зв’язку з визначним духівником – перемиським єпископом Греко-католицької церкви Йосафатом Коциловським.

Сьогодні все змінилося — па-м’ятна дошка на фасаді промовляє двома мовами: «На цій площі стояв будинок, у якому народився греко-католицький єпископ Перемиської єпархії, в’язень НКВД у Києві, мученик Христової віри, бл. Йосафат Коциловський. Благословенний Йосафате, молись за нас!».

Ієрарх Греко-католицької церкви народився в цьому підсяніцькому селі 3 березня 1876 р. як Йосиф. Його батьком був родовитий пакошів’янин Петро Коциловський — адміністратор земського маєтку, що належав шляхетському роду Тишковських, у 1870—1876 рр. був депутатом Крайового сейму Галичини. З дружиною, яка походила з цієї самої місцевості, Катериною (з дому – Мазур), виховав четверо дітей; усі вони зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священика о. Петра Подляшецького, натомість Ма-рія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака. Читати повністю

Микола Горбаль відновлює костел у селі Летячі на Тернопільщині

Відомий український громадський діяч, письменник, дисидент і в’язень радянських таборів Микола Горбаль поставив собі за завдання відновити занедбаний костел у селі Летячі, що у Заліщицькому районі Тернопільської області, у якому пройшло його дитинство та юність після депортації родини з с. Волівець (тепер- Польща) під час так званого обміну населенням між Польщею та УРСР у 1944-1946 роках.

До 1945 року в цьому селі жило понад тридцять родин поляків, які виїхали до Польщі. Тут вони молилися. “Кожен раз, коли приїжджаю до села, відчуваю тягар на серці: “Та тут же ж колись молилися люди. Молилися тому самому Богу, що й ми. То які ж ми християни, що так спокійно дивимося на це святотатство?!” – говорить Микола Горбаль.

Цього літа пану Миколі вдалося тільки очистити територію біля костелу, зробити новий дах, поставити купол і хрест. Усе це обійшлося у 184 000 гривень. Читати повністю

Гармонія і синтетизм Антонича. Реконструкція виступу на відкритті композиції “Привітання життя” у Львові 20 листопада 2016 р.

Цими днями минає рік від часу офіційного відкриття і освячення першого в Україні пам’ятника українському поетові, прозаїку, перекладачеві, літературознавцю та Великому лемку Богдану-Ігорю Антоничу (1909-1937). Мистецька композиції під назвою “Привітання життя” (таку назву мала його перша поетична збірка), що є втіленням авторського бачення творчості поета та його алегоричного образу.

Того холодного осіннього дня, 20 листопада 2016 року з-поміж інших промовців із розповіддю про поета виступив дослідник життя і творчості письменника Данило Ільницький. Пропонуємо вам для знайомства реконструкцію його виступу.

Читати повністю

Виїзне засідання Правління ЛОО ВУТ “Лемківщина” у Команчі та молитва на горі Хрещата

4-5 листопада 2017 року відбулася мандрівка членів Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства “Лемківщина” місцевостями Східної Лемківщини, що тепер знаходяться у Підкарпатському воєводстві Республіка Польща. У час поїздки львівська делегація віддала шану полеглим повстанцям на горі Хрещата, а також провела виїзне засідання Правління ЛОО ВУТ «Лемківщина» у селі Команча.

Мандрівка розпочалася у відселеному у 1951 р. бойківському селі Смільниця, де сьогодні знаходиться однойменний пункт пропуску на українсько-польському державному кордоні. Звідси автобус трасою вздовж річки Стрвяж (або Стривігор) продовжив свою подорож теренами Низьких Бескидів. Минаючи Устрики Долішні, Лісько, Загір’я та наближаючись до Сяніка він покидав Західну Бойківщину і в’їжджав на Східну Лемківщину. Звідси походять предки більшості пасажирів та частина членів Правління організації.

Першою зупинкою на Лемківщині стало велике село Команча – один з осередків Команецької республіки, яка 4 листопада 1918 р. проголосила входження до складу Західно-Української Народної Республіки і воз’єднання з Лемківщини з Україною. Крім цього місцевість залишається діючим осередком українського культурного та релігійного життя на Лемківщині.

Читати повністю

Про ідентичність лемків та бойків

Визначення «малої батьківщини» лемків не породжує жодних протирічь. Питання «великої батьківщини» є значно складнішим. Питання національної приналежності лемків породжує багато суперечок.

Лемки розглядають в українській традиції мешканці Лемківщини, регіону, який розтягнувся з північних і південних схилів Карпат. Він становить особливий півострів поміж польськими та словацьким етнографічними територіями.  Кількість лемків у Словаччині нараховує цілому 100-140 тис. Населяють регіон, який словаки називають Шаришем, а також незначні частини Спишу і Замплін. Українці називають його Пряшівською Руссю або Пряшівщиною. Населення лемків в межах Польщі займали – на думку українських дослідників – до 1947 р. південні межі повітів: Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Кроснянського, Сяноцького, південний-схід Ліського і кілька сіл Новотаргівського. У 1930-х рр.. кількість населення лемків в Польщі становила близько 160 тис. Вони населяли близько 300 сіл.

Читати повністю

Інтерв’ю з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським

Ми продовжуємо серію наших інтерв’ю з головами організацій, які входять до складу Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Нагадуємо, що перший з ким ми поспілкувалися був голова Організації Оборони Лемківщини (OOL) у США Марком Гованським.

У Сербії мешкає найстарша лемківська діаспора. За 250 років своєї історії вона стала частиною складної балканської багатокультурної мозаїки, зберігаючи при цьому свою самобутність. Ми поспілкувалися з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським і розпитали його про життя нашої громади.

Ми свідомо практично не змінювали мову тексту інтерв’ю, щоб передати те, як говорять русини-українці у Сербії сьогодні.

Пане Богдане, Ви давно є членом Президії СФУЛО. Поділіться з нами своїми враженнями: Що зроблено? Чого не вдалося зробити? Читати повністю

Празник у Лопінці. Репортаж з Лемківщини 1938 р.

Передруковуємо репортаж з Лемківщини Степана Женецького від 27 серпня 1938 року у газеті “Діло”, у якому автор ділиться враженнями від візиту на празник у лемківському селі Лопінці (Лоп’янці), що сьогодні знаходиться у в ґміні Тісна Ліського повіту в Підкарпатському воєводстві Республіки Польща.

Вже з тиждень наперед чую, як в селі говорять:

— Празник буде в Лопінці, великий празник!

Думаю собі: треба буде піти, подивитися, може якраз побачу що цікавого… Зрештою, тут, на Лемківщині, все, що тепер діється, таке цікаве, але таке мало відоме нашому ширшому загалові. Ці наші національні, реліґійні, станові і шкільні відносини. Так хотілосяб про все те розповісти ширше, докладніше, заспокоїти всіх українців, що Лемківщина живе і житиме, бо тут стоять на сторожі нашого народу тверді, гей ті камінчики на їхніх гористих та камінчастих ґрунтах — лемки.

Читати повністю

Категорії

Нове відео